Соловки - Андрей Макаревич

От суеты два шага до тоски.

И, видит Бог, я выдержать не смог,

И сам себя сослал на Соловки

На небольшой, но ощутимый срок.

Вдаль уплывал Архангельский причал

И ночь была, как белый день, бела.

А я скиты себе воображал,

И даже слышал их колокола.

Но утро было выше всяких грез

И весь корабль смотрел, открывши рты,

Как монастырь неумолимо рос,

Как город, — прямо из воды.

И в этот самый миг я понял вдруг,

Что можно брать любые рубежи,

Но вечным остается дело рук

Лишь только, если верой одержим.

Пять дней средь елей, камня и воды

Ничем не скован, не обременен

Ходил, и всюду находил следы

Двух ипостасей века, двух времен.

Вокруг башен пролегал глубокий ров,

Но ров — уже не ров, а так, овраг.

И спорит сообразность куполов

С несообразным здесь «шестой барак»…

А в тысяча тридцать сумрачном году,

Попав в сии священные места,

Какой-то зек соорудил звезду

На месте православного креста.

Как он забрался — знает только Бог, —

Погнал ли страх, не подвела рука,

Но он залез — ему скостили срок,

А нам осталась память на века.

Да будет так — пусть Соловки хранят

Студеный ветер тех недавних лет.

И в Божьем храме против царских врат

Пусть проступает надпись «Лазарет».

Я слышал, — реставраторы грозят

Весь этот остров превратить в музей.

Я вот боюсь, — они не сообразят

Какой из двух музеев нам важней.

Від суєти два кроки до туги.

І, бачить Бог, я витримати не зміг,

І сам себе заслав на Соловки

На невеликий, але відчутний термін.

Вдалину спливав Архангельський причал

І ніч була, як білий день, біла.

А я скити собі уявляв,

І навіть чув їх дзвони.

Але ранок був вище всяких мрій

І весь корабель дивився, відкривши роти,

Як монастир невблаганно ріс,

Як місто,— прямо з води.

І ця сама мить я зрозумів раптом,

Що можна брати будь-які рубежі,

Але вічною залишається справа рук

Тільки, якщо вірою одержимий.

П'ять днів серед ялин, каменю та води

Нічим не скований, не обтяжений

Ходив, і  всюди знаходив сліди

Двох іпостасей століття, двох часів.

Навколо веж пролягав глибокий рів,

Але рів — уже не рів, а так, яр.

І сперечається схожість куполів

З незгідним тут «шостий барак»…

А в тисячі тридцять похмурому році,

Потрапивши в сі священні місця,

Якийсь зек спорудив зірку

На місці православного хреста.

Як він забрався — знає лише Бог, —

Погнав чи страх, не підвела рука,

Але він заліз — йому скостили термін,

А нам залишилася пам'ять на століття.

Так буде так — нехай Соловки зберігають

Холодний вітер тих недавніх років.

І в Божому храмі проти царської брами

Нехай проступає напис "Лазарет".

Я чув, реставратори загрожують

Весь цей острів перетворити на музей.

Я ось боюся, — вони не зрозуміють

Який із двох музеїв нам важливіший.