Одиночество - Анастасия Приходько

Хоть я жива, и сетовать не честно

Не навсегда ль ко мне пришла зима?

Исчезла ты, любовь моя, исчезла,

Осталась только боль и только тьма.

Узнала я, что знают даже дети,

О чём опять звонят колокола.

Коль есть любовь, то живо всё на свете,

А коли нет любви, то всё зола.

И, словно, придя из пророчества,

В окно моё смотрит луна.

Что в жизни грустней одиночества?

'Лишь смерть',-отвечает она.

Глядит луна подсолнухом усталым,

Зимою и ему несдобровать.

Исчезло всё, так что же мне осталось?

Любить тебя и ждать, любить и ждать.

'Лишь смерть',-отвечает она.

'Лишь смерть',-отвечает она.

Хоч я жива, і скаржитися не чесно

Чи не назавжди до мене прийшла зима?

Зникла ти, любов моя, зникла,

Залишився тільки біль і тільки темрява.

Дізналася я, що знають навіть діти,

Про що знову дзвонять дзвони.

Якщо є кохання, то живо все на світлі,

А коли немає кохання, то все зла.

І, ніби, прийшовши з пророцтва,

У вікно моє дивиться місяць.

Що в житті сумнішої самотності?

'Лише смерть',-відповідає вона.

Дивиться місяць втомленим соняшником,

Взимку і йому несдобрувати.

Зникло все, так що мені залишилося?

Любити тебе і чекати, любити і чекати.

'Лише смерть',-відповідає вона.

'Лише смерть',-відповідає вона.