Реквием - Алла Пугачёва

Уж сколько их упало в эту бездну,

Разверзтую вдали!

Настанет день, когда и я исчезну

С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,

Сияло и рвалось.

И зелень глаз моих, и нежный голос,

И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,

С забывчивостью дня.

И будет все - как будто бы под небом

И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,

И так недолго злой,

Любившей час, когда дрова в камине

Становятся золой.

Виолончель, и кавалькады в чаще,

И колокол в селе...

- Меня, такой живой и настоящей

На ласковой земле!

К вам всем - что мне, ни в чем не знавшей меры,

Чужие и свои?!

Я обращаюсь с требованьем веры

И с просьбой о любви.

За то, что мне прямая неизбежность -

Прощение обид,

За всю мою безудержную нежность

И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,

За правду, за игру...

- Послушайте!

Еще меня любите

За то, что я умру...

Скільки їх упало в цю прірву,

Розкриту вдалині!

Настане день, коли і я зникну

З землі.

Застигне все, що співало і боролося,

Сяяло і рвалося.

І зелень очей моїх, і ніжний голос,

І золото волосся.

І буде життя з її насущним хлібом,

Із забудькуватістю дня.

І буде все - начебто під небом

І не було мене!

Мінливою, як діти, у кожній міні,

І так недовго злий,

Любила годину, коли дрова в каміні

Стають золою.

Віолончель, та кавалькади в частіше,

І дзвін у селі...

- Мене, такий живий і справжній

На лагідній землі!

До вас усіх - що мені, ні в чому не знала міри,

Чужі та свої?!

Я звертаюся з вимогою віри

І з проханням про кохання.

За те, що мені пряма неминучість -

Прощення образ,

За всю мою нестримну ніжність

І надто гордий вигляд,

За швидкість стрімких подій,

За правду, за гру.

- Слухайте!

Ще мене кохайте

За те, що я помру...