Конец прекрасной эпохи - Александр Васильев

Потому что искусство поэзии требует слов,

Я - один из глухих, облысевших, угрюмых послов

Второсортной державы, связавшейся с этой, -

Не желая насиловать собственный мозг,

Сам себе подавая одежду, спускаюсь в киоск

За вечерней газетой.

Ветер гонит листву.

Старых лампочек тусклый накал

В этих грустных краях, чей эпиграф - победа зеркал,

При содействии луж порождает эффект изобилья.

Даже воры крадут апельсин, амальгаму скребя.

Впрочем, чувство, с которым глядишь на себя,-

Это чувство забыл я.

В этих грустных краях все рассчитано на зиму: сны,

Стены тюрем, пальто, туалеты невест - белизны

Новогодней, напитки, секундные стрелки.

Воробьиные кофты и грязь по числу щелочей;

Пуританские нравы.

Белье.

И в руках скрипачей -

Деревянные грелки.

Этот край недвижим.

Представляя объем валовой

Чугуна и свинца, обалделой тряхнешь головой,

Вспомнишь прежнюю власть на штыках и казачьих нагайках.

Но садятся орлы, как магнит, на железную смесь.

Даже стулья плетеные держатся здесь

На болтах и на гайках.

Жить в эпоху свершений, имея возвышенный нрав,

К сожалению, трудно.

Красавице платье задрав,

Видишь то, что искал, а не новые дивные дивы.

И не то чтобы здесь Лобачевского твердо блюдут,

Но раздвинутый мир должен где-то сужаться, и тут -

Тут конец перспективы.

То ли карту Европы украли агенты властей,

То ль пятерка шестых остающихся в мире частей

Чересчур далека.

То ли некая добрая фея

Надо мной ворожит, но отсюда бежать не могу.

Сам себе наливаю кагор - не кричать же слугу -

Да чешу котофея...

То ли пулю в висок, словно в место ошибки перстом,

То ли дернуть отсюдова по морю новым Христом.

Да и как не смешать с пьяных глаз, обалдев от мороза,

Паровоз с кораблем - все равно не сгоришь со стыда:

Как и челн на воде, не оставит на рельсах следа

Колесо паровоза.

Что же пишут в газетах в разделе "Из зала суда"?

Приговор приведен в исполненье.

Взглянувши сюда,

Обыватель узрит сквозь очки в оловянной оправе,

Как лежит человек вниз лицом у кирпичной стены;

Но не спит.

Ибо брезговать кумполом сны

Продырявленным вправе.

Зоркость этой эпохи корнями вплетается в те

Времена, неспособные в общей своей слепоте

Отличать выпадавших из люлек от выпавших люлек.

Белоглазая чудь дальше смерти не хочет взглянуть.

Жалко, блюдец полно, только не с кем стола вертануть,

Чтоб спросить с тебя, Рюрик.

Зоркость этих времен - это зоркость к вещам тупика.

Не по древу умом растекаться пристало пока,

Но плевком по стене.

И не князя будить - динозавра.

Для последней строки, эх, не вырвать у птицы пера.

Неповинной главе всех и дел-то, что ждать топора

Да зеленого лавра.

Тому що мистецтво поезії вимагає слів,

Я - один із глухих, облисілих, похмурих послів

Другосортної держави, що зв'язалася з цією, -

Не бажаючи ґвалтувати свій мозок,

Сам собі подаючи одяг, спускаюся до кіоску

За вечірньою газетою.

Вітер жене листя.

Старих лампочок тьмяне напруження

У цих сумних краях, чий епіграф – перемога дзеркал,

За сприяння калюж породжує ефект достатку.

Навіть злодії крадуть апельсин, амальгаму шкрябаючи.

Втім, почуття, з яким дивишся на себе, -

Це почуття забув я.

У цих сумних краях все розраховано на зиму: сни,

Стіни тюрем, пальто, туалети наречених - білизни

Новорічні напої, секундні стрілки.

Горобині кофти та бруд за кількістю лугів;

Пуританські звичаї.

Білизна.

І в руках скрипалів

Дерев'яні грілки.

Цей край нерухомий.

Представляючи обсяг валовий

Чавуна і свинцю, очманілою трусиш головою,

Згадаєш колишню владу на багнетах і козацьких нагаїв.

Але сідають орли, як магніт, на металеву суміш.

Навіть стільці плетені тримаються тут

На болтах та на гайках.

Жити в епоху звершень, маючи високу вдачу,

На жаль, важко.

Красуне плаття задер,

Бачиш те, що шукав, а не нові дива.

І не те щоб тут Лобачевського твердо дотримуються,

Але розсунутий світ має десь звужуватися, і тут -

Тут кінець перспективи.

Чи то карту Європи вкрали агенти влади,

Тобто п'ятірка шостих частин, що залишаються у світі,

Надто далека.

Чи якась добра фея

Наді мною гадає, але звідси бігти не можу.

Сам собі наливаю кагор - не кричати ж слугу -

Та луска котофея...

Чи то кулю в скроню, немов у місце помилки пальцем,

Чи смикнути звідси морем новим Христом.

Та й як не змішати з п'яних очей, шаленіючи від морозу,

Паровоз із кораблем - все одно не згориш із сорому:

Як і човн на воді, не залишить на рейках сліду

Колесо паровоза.

Що ж пишуть у газетах у розділі "З зали суду"?

Вирок виконано.

Поглянувши сюди,

Обиватель побачить крізь окуляри в олов'яній оправі,

Як лежить людина вниз обличчям біля цегляної стіни;

Але не спить.

Бо гидувати кумполом сни

Продірявленим має право.

Звездность цієї епохи корінням вплітається в ті

Часи, нездатні у спільній своїй сліпоті

Відрізняти випадали з колисок від колисок.

Білоока чудь далі за смерть не хоче глянути.

Жаль, блюдець повно, тільки нема з ким столу вертанути,

Щоб запитати тебе, Рюрик.

Звездность цих часів - це пильність до речей глухого кута.

Не по древу розумом розтікатися допоки,

Але плювком по стіні.

І не князя будити – динозавра.

Для останнього рядка, ех, не вирвати у птаха пера.

Невинному главі всіх і справ, що чекати сокири

Та зеленого лавру.