Вещая судьба - Александр Маршал

Заплутал, не знаю где…

Чудо чудное глядел:

По холодной, по воде,

В грязном рубище

Через реку, через миг

Брёл, как посуху, старик —

То ли в прошлом его лик,

То ли в будущем…

А замёрзшая межа,

А метели всё кружат…

Я глазами провожал,

Слышал сердца стук.

Одинока и горба,

Не моя ли шла судьба?

Эх, спросить бы… Да губа

Онемела вдруг…

Полем, полем, полем,

Белым, белым полем дым.

Волос был чернее смоли —

Стал седым.

Полем, полем, полем,

Белым, белым полем дым.

Волос был чернее смоли —

Стал седым.

А старик всё шёл, как сон,

По пороше босиком,

То ли вдаль за горизонт,

То ли в глубь земли…

И чернела высота,

И снежинки, петь устав,

На его ложились стан,

Да не таяли…

Вдруг в звенящей тишине

Обернулся он ко мне,

И мурашки по спине

Ледяной волной —

На меня смотрел… и спал…

— Старче, кто ты?

— закричал,

А старик захохотал,

Сгинув с глаз долой.

Полем, полем, полем,

Белым, белым полем дым.

Волос был чернее смоли —

Стал седым.

Не поверил бы глазам,

Отписал бы всё слезам,

Может, всё, что было там,

Померещилось…

Но вот в зеркале, друзья,

Вдруг его увидел я.

Видно, встреча та моя

Всё же вещая.

Полем, полем, полем,

Белым, белым полем дым.

Волос был чернее смоли —

Стал седым.

Полем, полем, полем,

Белым, белым полем дым.

Волос был чернее смоли —

Стал седым.

Запутав, не знаю де…

Диво дивне дивився:

По холодній, по воді,

У брудному рубищі

Через річку, через мить

Бріл, як посуху, старий

Чи то в минулому його обличчя,

Чи то в майбутньому…

А замерзла межа,

А хуртовини все кружляють.

Я очима проводжав,

Чув серця стукіт.

Самотня і горба,

Чи не моя доля йшла?

Ех, спитати б… Та губа

Оніміла раптом…

Полем, полем, полем,

Біле, біле поле дим.

Волосся було чорніше за смолу.

Став сивим.

Полем, полем, полем,

Біле, біле поле дим.

Волосся було чорніше за смолу.

Став сивим.

А старий все йшов, як сон,

По пороші босоніж,

Чи то вдалину за обрій,

Чи то в глиб землі...

І чорніла висота,

І сніжинки, співати статут,

На нього лягали табір,

Та не танули…

Раптом у дзвінкій тиші

Обернувся він до мене,

І мурашки по спині

Крижаною хвилею

На мене дивився… і спав…

- Старше, хто ти?

- закричав,

А старий зареготав,

Зникнувши з очей геть.

Полем, полем, полем,

Біле, біле поле дим.

Волосся було чорніше за смолу.

Став сивим.

Не повірив би очам,

Відписав би все сльозам,

Може, все, що там було,

Примарилося ...

Але ось у дзеркалі, друзі,

Раптом його я побачив.

Мабуть, зустріч та моя

Все ж віщаючи.

Полем, полем, полем,

Біле, біле поле дим.

Волосся було чорніше за смолу.

Став сивим.

Полем, полем, полем,

Біле, біле поле дим.

Волосся було чорніше за смолу.

Став сивим.