Волчонок - Александр Маршал

В Казахстане под Каpагайлы, на кypганах из Солнца костpы.

Там в степях есть свобода всегда долгожданн-а-я.

Сpеди стаи матеpых волков, где нет слов, человеческих слов,

Рос мальчонка и жизнь та была очень стpанная

Стая сном и охотой жила, и мальчишку всегда берегла.

Был он просто волчонок для них, только слабенький.

Молоко у волчицы сосал, и забавно, так странно играл,

Очень умный, смышленый такой, хоть и маленький.

Вот, однажды, где солнце встаёт, появился большой вертолёт.

И как птица над стаей повис, серо-чёрная.

А вокруг непроглядная степь, в дальний лес ещё можно успеть,

Стая молча рванула к нему, обречённая.

Солнце в песок или в зенит, в полдень жаpа злей.

Ведь человек плохо бежит - волк убегает быстpей.

В тишине автомат затpещал... "Мальчик, стой!"

- кто-то дико кpичал.

Стали падать один за другим волки серые.

Волки быстро бежать не могли, человека спасали они,

И старались, толкая его, озверелые.

У волков, ведь не как у людей, в одиночку спасаться не смей,

И мальчонку они одного не оставили.

Умирали от огненных ран, а заря опалила курган,

Алой кровью омыла песок, чуть разбавила.

В лес из стаи никто не успел, вертолёт чёрной птицею сел.

Над убитой волчицею выл мальчик маленький.

Если б вырос он вместе с людьми, то б заплакал, как плачут они.

И клубилась над ними зарёй серой тучей пыль.

Солнце в песок или в зенит, в полдень жаpа злей.

Ведь человек плохо бежит - волк убегает быстpей.

Солнце в песок или в зенит, в полдень жаpа злей.

Ведь человек плохо бежит - волк убегает быстpей.

У Казахстані під Карагайли, на курганах із Сонця багаття.

Там у степах є свобода завжди довгоочікувана.

Серед зграї матеpих вовків, де немає слів, людських слів,

Ріс хлопчик і життя та було дуже дивним

Зграя сном і полюванням жила, і хлопця завжди берегла.

Було воно просто вовченя для них, тільки слабеньке.

Молоко у вовчиці смоктав, і смішно, так дивно грав,

Дуже розумний, тямущий такий, хоч і маленький.

Ось одного разу, де сонце встає, з'явився великий гелікоптер.

І як птах над зграєю повис, сіро-чорний.

А навколо непроглядний степ, в далекий ліс ще можна встигнути,

Зграя мовчки рвонула до нього, приречена.

Сонце в пісок або в зеніт, опівдні спека злий.

Адже людина погано біжить - вовк тікає швидше.

У тиші автомат затріщав... "Хлопчик, стій!"

- Хтось дико кричав.

Почали падати один за одним вовки сірі.

Вовки швидко бігти не могли, людину рятували вони,

І намагалися, штовхаючи його, озвірілі.

У вовків, адже не як у людей, поодинці рятуватися не смій,

І хлопця вони одного не залишили.

Вмирали від вогненних ран, а зоря обпалила курган,

Яскравою кров'ю омила пісок, трохи розбавила.

У ліс із зграї ніхто не встиг, вертоліт чорним птахом сів.

Над убитою вовчицею вив хлопчик маленький.

Якби він виріс разом із людьми, то заплакав би, як плачуть вони.

І клубився над ними зорею сірою хмарою пил.

Сонце в пісок або в зеніт, опівдні спека злий.

Адже людина погано біжить - вовк тікає швидше.

Сонце в пісок або в зеніт, опівдні спека злий.

Адже людина погано біжить - вовк тікає швидше.