бензол - Диана Арбенина

На бензиновых колесах времени

На бензиновых колесах времени

В радужку переливаюсь радугой

Я ломаю грусть и сожаления

Выгрызаю, перепонки падали.

Путь иначе невозможен — сложно

Все как есть, уже не будет детства —

Вседозволенного, босоногого.

Яблочного воровства соседского.

Только сны меня манят истомою,

Все получит узнаванье нежное.

Лед к щекам — под сердцем спит искомое,

Перепачканное, безмятежное.

И я плечи, полагая крыльями,

Распускаю и без тела тяжести

Поднимаюсь и парю над спящею,

Над собою, над вчерашнею.

Припев:

Не догнать самого себя.

И зимой не родиться уже.

Но, сколько живу, буду перегонять,

Плясать, кувыркаться на остром ноже.

Отец, не сердись!

Мама, прости!

Я самый счастливый, живущий на свете,

Спасибо!

Спасибо!

И сиренью цепенеют сумерки,

И крадутся тайны зачаровано.

И я жду нетерпеливо сильного,

Черноглазого, светлоголового.

И боюсь, что сердце остановиться,

Напоследок обламает ребра мне.

Я уже по-стариковски шаркаю,

Осторожничаю от весны к весне.

Только чую — прыть не обмануть.

Только чую, что не одурачить мне

Свою душу, не сварить на медленном

Для бульонов и для постных каш огне.

Я мгновенно обдираю датчики,

Чтобы пульс не стал добычей тех, кто рад

Уложить меня в кровать дубовую

И на веки мне насыпать виноград.

Что за шалость — ползать, если суждено

В такой шаг шагать, чтобы платья рвали швы?

Что за роскошь свою силу смачно красть,

И топить ее в снегах, где все мертвы?

Кто придумал после каяться стихом —

Отбивную жарить из души.

Кто мне жить спокойно не дает?

Кто плюет мне в ухо: ты пиши, пиши!

На бензинових колесах часу

На бензинових колесах часу

В райдужку переливаюся веселкою

Я ламаю смуток і жалку

Вигризаю, перетинки падали.

Шлях інакше неможливий - складно

Все як є, вже не буде дитинства—

Вседозволений, босоногий.

Яблучного крадіжки сусідського.

Тільки сни мене ваблять знеможеною,

Все отримає ніжне впізнання.

Лід до щоок — під серцем спить шукане,

Забруднене, безтурботне.

І я плечі, вважаючи крилами,

Розпускаю і без тіла тяжкості

Піднімаюсь і парю над сплячою,

Над собою, над учорашньою.

Приспів:

Не наздогнати самого себе.

І взимку не народитися вже.

Але, скільки живу, переганятиму,

Танцювати, перекидатися на гострому ножі.

Батьку, не сердись!

Мамо, вибач!

Я найщасливіший, що живе на світі,

Спасибі!

Спасибі!

І бузком ціпеніють сутінки,

І крадуться таємниці зачаровано.

І я жду нетерпляче сильного,

Чорноокого, світлоголового.

І боюся, що серце зупинитися,

Насамкінець обламає ребра мені.

Я вже по-старому човгаю,

Обережно від весни до весни.

Тільки чую — спритність не обдурити.

Тільки чую, що не обдурити мені

Свою душу, не зварити на повільному

Для бульйонів і для пісних каш вогні.

Я миттєво обдираю датчики,

Щоб пульс не став здобиччю тих, хто радий

Укласти мене в ліжко дубове

І на віки мені насипати виноград.

Що за шалость — повзати, якщо судилося

Такий крок крокувати, щоб сукні рвали шви?

Що за розкіш свою силу смачно красти,

І топити її в снігах, де всі мертві?

Хто вигадав після каятися віршем —

Відбивну смажити з душі.

Хто мені жити спокійно не дає?

Хто плює мені у вухо: ти пиши, пиши!