You Were But A Ghost In My Arms - Agalloch

Like snowfall, you cry a silent storm

Your tears paint rivers on this oaken wall…

Amber nectar, misery ichor

…cascading in streams of hallowed form

For each stain, a forsaken shadow

You are the lugubrious spirit

Etched in the oak of wonder

You are the sullen voice and silent storm

Each night I lay

Awakened by her shivering silent voice

From the shapes in the corridor walls

It pierces the solitude like that of a distant scream

In the pitch-black forest of my delusion.

With each passing day, a deeper grave.

«Why did you leave me to die?»

«Why did you abandon me?»

«Why did you walk away and leave me bitterly yearning?»

Her haunting, contorted despair was etched into the wood’s grain

Though fire rages within me, no fire burns fiercer than her desire

The shape whispers my name.

I damn this oak!

I damn her sorrow!

I damn these oaken corridors

That bear the ghosts of those I’ve thrown away!

Though tempted I am to caress her texture divine

And taste her pain sweet, sweet like brandy wine;

I must burn these halls, these corridors

And silence her shrill, tormenting voice

…forever

Like snowfall, you cried a silent storm

No tears stain this dust in my hands

But from this ashen gray, her voice still

Whispers my name.

You were the lugubrious spirit

Who haunted the oak of wonder

You were the geist that warned this frozen silent storm

You were but a ghost in my arms

Як снігопад, ти плачеш тихою грозою

Твої сльози малюють річки на цій дубовій стіні…

Бурштиновий нектар, бідний ічор

...каскад у потоках освяченої форми

Для кожної плями закинута тінь

Ти хмурий дух

Викарбуваний у дубі дива

Ти похмурий голос і тиха буря

Кожної ночі я лежав

Розбудив її тремтячий мовчазний голос

З форм у стінах коридору

Він пронизує самотність, як далекий крик

У чорному як смола лісі моєї марення.

З кожним днем ​​все глибша могила.

«Чому ти залишив мене помирати?»

«Чому ти мене покинув?»

«Чому ти пішов і залишив у мене гірку тугу?»

Її переслідуваний, спотворений відчай був викарбуваний у зерні дерева

Хоч вогонь бушує в мені, жоден вогонь не горить сильніше, ніж її бажання

Форма шепоче моє ім’я.

Проклятий цей дуб!

Проклятий її горе!

Проклятий я, ці дубові коридори

Несуть привиди тих, кого я викинув!

Хоча я маю спокусу попестити її божественну текстуру

І смак її болю солодкий, солодкий, як коньячне вино;

Я мушу спалити ці зали, ці коридори

І заглушити її пронизливий, мучливий голос

...назавжди

Як снігопад, ти вигукнув тиху бурю

Жодні сльози не плямують цей пил у моїх руках

Але від цього попелясто-сірого її голос нерухомий

Шепоче моє ім’я.

Ти був жахливим духом

Хто переслідував дивовижний дуб

Ти був тим духом, який попередив цю заморожену тиху бурю

Ти був лише привидом у моїх руках