Помнишь, мама - Владимир Трошин

Помнишь, мама моя,

Как девчонку чужую

Я привел тебе в дочки,

Тебя не спросив?

Строго глянула ты

На жену молодую

И заплакала вдруг,

Нас поздравить забыв…

Я ее согревал

И теплом и заботой,

Не тебя, а ее

Я хозяйкою звал.

Я ее целовал,

Уходя на работу,

А тебя, как всегда,

Целовать забывал.

Если ссорились мы,

Ты ее защищала,

Упрекала меня,

Что неправ я во всем.

Наш семейный покой,

Как могла, сохраняла,

Как всегда, позабыв

О покое своем…

Может быть, мы бы с ней

И расстались, не знаю,

Только руки твои

Ту беду отвели.

Так спасибо ж тебе,

Что хранишь ты, родная,

То, что с нею вдвоем

Мы б сберечь не смогли…

Пам'ятаєш, мамо моя,

Як дівчисько чуже

Я привів тобі в дочки,

Тебе не спитавши?

Суворо глянула ти

На дружину молоду

І заплакала раптом,

Нас привітати забувши…

Я її зігрівав

І теплом і турботою,

Не тебе, а її

Я хазяйкою кликав.

Я її цілував,

Йдучи на роботу,

А тебе, як завжди,

Цілувати забував.

Якщо сварилися ми,

Ти її захищала,

Дорікала мені,

Що неправий я у всьому.

Наш сімейний спокій,

Як могла, зберігала,

Як завжди, забувши

Про спокій свій…

Можливо, ми би з ній

І розлучилися, не знаю,

Тільки руки твої

Ту біду відвели.

Так дякую тобі,

Що зберігаєш ти, рідна,

Те, що з нею вдвох

Ми б зберегти не змогли…