Verloren in den Tiefen des Waldes - Vinterriket

Ein kalter Wind streift einsam durch das Dunkel des Unterholzes

Mit ihm ein grauenhafter, trüber Nebel, der die Bäume sanft unter sich begräbt

Das dämmrige Licht des tief stehenden Herbstmondes verliert sich im unendlichen

Meer aus Nebel und berührt die Wipfel der Tannen nur zaghaft

Geheimnisvolle Geräusche hallen beängstigend durch diese mystische Welt und

Begleiten meinen mühsamen Weg durch die Weiten dieses Labyrinths

Meine weit geöffneten Augen kämpfen verzweifelt gegen die grauschwarze Wand

Aus Ästen und diesiger Luft, doch verzagen jäh

Schritt um Schritt, Atemzug um Atemzug begebe ich mich weiter über den

Moosbedeckten Waldboden, immer tiefer in die Dunkelheit, immer weiter,…

In einer schmalen Lichtung plätschert ein verträumter Bach durch den Grund und

spendet

Neue Hoffnung, doch dessen Geräusche verschwinden jäh in den Tiefen des Waldes

Mit jedem Moment verschlingt die Dunkelheit mehr des spärlichen, letzten Lichtes

Und triumphiert letztendlich übermächtig

Ich begebe mich immer weiter durch das dichte Gestrüpp, immer tiefer,

immer weiter…

Angst und pure Verzweiflung regieren das Reich meiner Seele und treiben meine

Gedanken an den Abgrund des Wahnsinns

Ich streife zeitlos durch diese niemals zu enden scheinende Finsternis

Die kein Ende zu nehmen scheint

«Doch plötzlich lichten sich die Nebel, die Morgendämmerung verdrängt die Nacht

Der Mond versinkt über den Wipfeln der dunklen Tannen

Glasklare, frische Luft erfüllt das Dickicht für kurze Zeit mit neuer Kraft

Doch schon bald kehrt die allumfassende Dunkelheit, die Kälte und das Grauen

Mit aller Macht zurück…»

Холодний вітер самотньо бродить у темряві підліску

З ним жахливий каламутний туман, який ніжно ховає під собою дерева

Тьмяне світло низького осіннього місяця губиться в безмежності

море туманів і лише нерішуче торкається верхівок ялин

Таємничі звуки моторошно відлунюють цим містичним світом і

Супроводжуйте мій важкий шлях просторами цього лабіринту

Мої широко відкриті очі відчайдушно б’ються з сіро-чорною стіною

Зроблений з гілок і туманного повітря, але раптом зневірився

Крок за кроком, подих за диханням, я рухаюся далі

Вкрита мохом лісова підстилка, все глибше в темряву, все далі,...

У вузькій галявині брижить по землі мрійливий струмок і

жертвує

Нова надія, але її звуки раптом зникають у глибині лісу

З кожною хвилиною темрява поглинає все більше рідкісного останнього світла

І зрештою переможе перемагає

Іду все далі і далі через густий лісок, все глибше і глибше,

продовжувати йти...

Страх і суцільний відчай керують царством моєї душі і керують моєю

Думки про безодню божевілля

Я безчасно блукаю цією темрявою, яка, здається, ніколи не закінчиться

Якому, здається, немає кінця

«Але раптом туман розходиться, світанок змінює ніч

Місяць сідає над верхівками темних ялин

Кришталево чисте свіже повітря на короткий час наповнює хащі новою силою

Але незабаром повертається всеосяжна темрява, холод і жах

Назад з усіх сил...»