Когда-нибудь - Вася Обломов

Подруга дурнее лицом, поселись в деревне.

Зеркальце там не слыхало ни о какой царевне.

Речка тоже шумит и земля в морщинах

И думать, поди, забыла о своих мужчинах.

Там одни пацаны, от кого рожают,

Знают лишь те, которые их сажают.

Либо никто, либо в углу иконы

И весною пахать выходят одни законы.

Езжай в деревню, подруга, в поле, тем паче, в рощу,

Землю смотреть и одеваться проще,

Там у тебя одной на сто вёрст помада,

Но вынимать её всё равно не надо.

Знаешь, лучше стареть там, где верста маячит,

Где красота ничего не значит.

Или значит не молодость, титьку, семя,

Потому что природа вообще всё время.

Это, как знать даст, побороть унылость,

И леса там тоже шумят, что уже случилось всё.

И при том не раз, и сумма случившегося есть источник шума.

Лучше стареть в деревне, даже живя отдельной жизнью.

Там различишь нательный крестик,

В драной березке, в стебле, пастушьей сумке.

В том, что порхает всего лишь сутки

И я приеду к тебе, и в этом, и я приеду.

Усмотри не свою, но этих вещей, победу,

Ибо земле, как той простыне, понятен язык не столько любви,

Сколько выбоин, впадин и вмятин.

И пусть не приеду, любая из этих рытвин,

Либо воды в колодези привкус бритвен.

Прутья, обочины, хаос кочек,

Всё-таки я то, чего не хочешь.

Езжая в деревню, подруга, знаешь, дурнее лица,

Лишь подтверждают, что можно слиться.

Разными способами, их — бездны,

И нам, дорогая, не все известны.

Знаешь пейзаж, то, чего не знаешь,

Когда-нибудь, в серую краску уставясь взглядом,

Ты узнаешь себя и серую краску рядом.

Подруга дурніша за обличчя, посілися в селі.

Дзеркальце там не чуло ні про яку царівну.

Річка теж шумить і земля в зморшках

І думати, мабуть, забула про своїх чоловіків.

Там одні пацани, від кого народжують,

Знають лише ті, що їх садять.

Або ніхто, або в кутку ікони

І навесні орати виходять одні закони.

Їдь у селі, подруга, в полі, тим більше, в гаю,

Землю дивитися і одягатися простіше,

Там у тебе однієї на сто верст помада,

Але виймати її все одно не треба.

Знаєш, краще старіти там, де верста маячить,

Де краса нічого не означає.

Або значить не молодість, титьку, насіння,

Тому що природа взагалі весь час.

Це, як знати дасть, подолати похмурість,

І ліси там теж галасують, що вже сталося все.

І при цьому не раз, і сума того, що сталося, є джерелом шуму.

Краще старіти в селі, навіть живучи окремим життям.

Там розрізниш натільний хрестик,

У драній берізці, у стеблі, грицику.

У тому, що пурхає лише добу

І я приїду до тебе, і в цьому, і приїду.

Побач не свою, але цих речей, перемогу,

Бо землі, як тій простирадлі, зрозуміла мова не стільки любові,

Скільки вибоїн, западин і вм'ятин.

І нехай не приїду, будь-яка з цих вибоїн,

Або води в колодезі присмак бритвен.

Пруття, узбіччя, хаос купи,

Все-таки я те, чого не хочеш.

Їжджаючи до села, подруго, знаєш, дурніше обличчя,

Лише підтверджують, що можна злитися.

Різними способами, їх безодні,

І нам, дорога, не всі відомі.

Знаєш пейзаж, те, чого не знаєш,

Колись, в сіру фарбу дивлячись,

Ти пізнаєш себе і сіру фарбу поряд.