Одноклассники - Вася Обломов

Кто-то остался заложником собственных заблуждений, кто-то никак не может избавиться от своих сомнений:

Делать или не делать, пойти или не пойти, так и остается во всем где-то на полпути.

Кто-то уже успел выйти замуж и уже развестись, кого-то обратили в секту под предлогом "чтобы спастись".

Кто-то верит в магию и предсказания, а кто-то в тюрьме отбывает свое четвертое наказание.

Кто-то не переносит на дух Чехова и Толстого, слушает шансон и не понимает, что в этом такого.

Кто-то начал тонуть, и его не успели спасти, кто-то обиделся на меня и никак не может простить.

Его родители хотели, чтобы он стал врачом, он выучился для них, а в итоге стал продавцом.

Кто-то на полном серьезе сочиняет детские сказки, а кто-то умер, не дожив до двадцати, и я не сгущаю краски.

Кого-то и не вспомнить уже, как зовут, а кто-то в интернете пишет "тут как тут".

Кто-то работает в милиции и нюхает кокаин, а у кого-то умерли родители и он остался один.

Кто-то остался в Испании как нелегальный эмигрант, кто-то работает в М-Видео – продавец консультант.

Кого-то жизнь в провинции вполне устраивает, кому-то нужен мегаполис, и он в итоге сваливает.

Кто-то фото жены на рабочем столе ставит в рамку, а кто-то хочет развода и не может тянуть эту лямку.

Та, что была красавица, превратилась в толстую тетку - раз в неделю сама покупает для мужа водку.

Она сидит в социальных сетях и вспоминает, что было тогда: деревья были большими да одиннадцатая весна.

Он подобрал ей песню и под гитару спел, а сейчас он служит в ВДВ и совсем отупел.

Тогда казалось, что так или иначе все будет в порядке, казалось, что нет ничего важнее той детской площадки,

Казалось, что все потом сложится и все получится, на чужих ошибках мы не учились, а на своих не учимся.

Походы по местам детства стали как походы в музей, у меня стало больше знакомых, у меня осталось мало друзей.

И, несмотря на ностальгические формы радости, жить прошлым - это первый признак старости...

Хтось залишився заручником власних оман, хтось ніяк не може позбутися своїх сумнівів:

Робити чи не робити, піти чи не піти, так і залишається у всьому десь на півдорозі.

Хтось уже встиг вийти заміж і вже розлучитися, когось звернули до секти під приводом "щоб врятуватися".

Хтось вірить у магію та передбачення, а хтось у в'язниці відбуває своє четверте покарання.

Хтось не переносить на дух Чехова та Толстого, слухає шансон і не розуміє, що в цьому такого.

Хтось почав тонути, і його не встигли врятувати, хтось образився на мене і не може простити.

Його батьки хотіли, щоб він став лікарем, він вивчився для них, а врешті-решт став продавцем.

Хтось цілком серйозно складає дитячі казки, а хтось помер, не доживши до двадцяти, і я не згущаю фарби.

Когось і не згадати вже, як звуть, а хтось в інтернеті пише "тут як тут".

Хтось працює в міліції та нюхає кокаїн, а у когось померли батьки, і він залишився один.

Хтось залишився в Іспанії як нелегальний емігрант, хтось працює у М-Відео – продавець-консультант.

Когось життя в провінції цілком влаштовує, комусь потрібен мегаполіс, і він звалює.

Хтось фото дружини на робочому столі ставить у рамку, а хтось хоче розлучення та не може тягнути цю лямку.

Та, що була красуня, перетворилася на товсту тітку – раз на тиждень сама купує для чоловіка горілку.

Вона сидить у соціальних мережах і згадує, що було тоді: дерева були великі та одинадцята весна.

Він підібрав їй пісню і під гітару заспівав, а зараз служить у ВДВ і зовсім отупіл.

Тоді здавалося, що так чи інакше все буде гаразд, здавалося, що немає нічого важливішого за той дитячий майданчик,

Здавалося, що все потім складеться і все вийде, на чужих помилках ми не вчилися, а на своїх не вчимося.

Походи по місцях дитинства стали як походи в музей, у мене побільшало знайомих, у мене залишилося мало друзів.

І, незважаючи на ностальгічні форми радості, жити минулим – це перша ознака старості.