Письмо - Татьяна Тишинская

Зачем тебе читать моё письмо?

Живя с тобой, не научилась врать.

Слезами, как сырой Москвой,

Размытые мне строчки отправлять.

Уже два года с вечностью слились,

Но не могу читать я без укора,

Как пишешь ты про лагерную жизнь,

Понтуешься романтикою вора.

Сосны твои, таежные ели,

Вижу во сне, как надоели,

Так и любовь моя холодеет,

Но гордая я, никто не согреет.

Эх, знал бы ты, как шла я на поклон

К хозяину, пакуя тебе дачку,

Потом переведешь на свой жаргон

И как обычно всё переиначишь.

А только напишу я про развод

Ты тут же сменишь старую пластинку,

Начнешь писать мне про моря и порт,

Стихи любви и кое-что про финку.

Но знай, я все равно тебя дождусь,

Да и в Москве не вечна эта слякоть,

Живу без мужика и обойдусь,

Растет наш сын и мне уж стыдно плакать.

Ему спасибо, сыну моему,

За то, что не скололась, не спилась,

Бывает, лишь украточкой всплакну,

За папку — дурака его молясь.

Навіщо тобі читати мого листа?

Живучи з тобою, не навчилася брехати.

Сльозами, як сирою Москвою,

Розмиті мені рядки надсилати.

Вже два роки з вічністю злилися,

Але не можу читати я без докору,

Як пишеш ти про табірне життя,

Понтуєшся романтикою злодія.

Сосни твої, ялинки тайгові,

Бачу уві сні, як набридли,

Так і любов моя холодніє,

Але горда я, ніхто не зігріє.

Ех, знав би ти, як йшла я на уклін

До господаря, пакуючи тобі дачку,

Потім переведеш на свій жаргон

І як зазвичай все переінакш.

А тільки напишу я про розлучення

Ти тут ж зміниш стару платівку,

Почнеш писати мені про моря і порт,

Вірші кохання і дещо про фінку.

Але знай, я все одно тебе дочекаюся,

Та й в Москві не вічна ця сльота,

Живу без мужика і обійдуся,

Росте наш син і мені вже соромно плакати.

Йому дякую, сину моєму,

За те, що не скололася, не спилася,

Буває, лише стислою сплачу,

За папку — дурня його молячись.