Страдая, падая, взлетая - Стас Михайлов

Я жизнь хочу наполнить смыслом,

А наполняю суетой.

Во всём божественном и чистом

Душе найти земной покой.

Но не даёт нам насыщения

Её немыслимый полёт,

С приходом в мир и до забвения,

Мудрея, к небесам идёт.

Страдая, падая, взлетая,

Она как странница во тьме,

Всё ищет путь к воротам Рая,

Боясь горения в огне.

Ей хочется умыться снегом,

Из грязи показать лицо,

Боясь отверженной быть небом

Своим единственным отцом.

Боясь отверженной быть небом

Своим единственным отцом.

Она всё плачет и страдает,

Стучится в сердце и зовёт,

А мы живём и умираем,

Питая плоть из года в год.

И, проживая наудачу,

Закрыв глаза, не видя свет,

А небеса над нами плачут,

А мы смеёмся им в ответ.

И, проживая наудачу,

Закрыв глаза, не видя свет,

А небеса над нами плачут,

А мы смеёмся им в ответ,

А небеса над нами плачут,

А мы смеёмся им в ответ.

Я жизнь хочу наполнить смыслом,

А наполняю суетой.

Во всём божественном и чистом

Душе найти земной покой.

Я життя хочу наповнити змістом,

А наповнюю суєтою.

У всьому божественному та чистому

Душі знайти земний спокій.

Але не дає нам насичення

Її немислимий політ,

З приходом у світ і до забуття,

Мудреє, до небес йде.

Страждаючи, падаючи, злітаючи,

Вона як мандрівниця у пітьмі,

Все шукає шлях до воріт Раю,

Боячись горіння у вогні.

Їй хочеться вмитися снігом,

З бруду показати обличчя,

Боячись знедоленої бути небом

Своїм єдиним батьком.

Боячись знедоленої бути небом

Своїм єдиним батьком.

Вона все плаче і страждає,

Стукає в серце і кличе,

А ми живемо та вмираємо,

Живлячи плоть з року в рік.

І, проживаючи навмання,

Заплющивши очі, не бачачи світло,

А небеса над нами плачуть,

А ми сміємося їм у відповідь.

І, проживаючи навмання,

Заплющивши очі, не бачачи світло,

А небеса над нами плачуть,

А ми сміємося їм у відповідь,

А небеса над нами плачуть,

А ми сміємося їм у відповідь.

Я життя хочу наповнити змістом,

А наповнюю суєтою.

У всьому божественному та чистому

Душі знайти земний спокій.