Покаяние - Стас Михайлов

О, сколько можно суд вершить

Осатанелою толпою

Над той, где сорок сороков стоит с протянутой рукою?

Над той, где сорок сороков стоит с протянутой рукою?

Отчизна бедная моя,

Как я хочу, чтоб ты восстала

Из пепла, боли и руин,

Чтоб не боялась, не дрожала.

Чтобы величие твое

Не показным лишь было только.

Кругом измена и обман, паденье нравов видеть больно.

Кругом измена и обман, паденье нравов видеть больно.

В круговороте бытия,

Средь неустройства и разлада

За ширмой прячется чума, зовет к себе на пир разврата.

За ширмой прячется чума, зовет к себе на пир разврата.

Когда не будем знать, кто мы,

Своих корней и своих предков,

То пепсикольная страна

Сожрет нас мигом, без объедков.

Они и так, как злые псы

С слюной, текущею из пасти

Стоят у наших рубежей,

Скулят и лязгают от счастья.

От предвкушения того,

Что ты оплот последний христианства,

И что ты не будешь никогда

Грозой всемирного пространства.

Однажды мы, предав царя,

Должны покаяться пред Богом!

Мы, преступив закон небес,

В миг стали изгнанным народом.

Пора покаяться, понять:

Мы предавать уже не можем,

Мы все стоим у той черты, ступив во тьму, мы в свет не вхожи.

Мы все стоим у той черты, ступив во тьму, мы в свет не вхожи.

О, сколько можно суд вершить

Осатанелою толпою

Над той, где сорок сороков стоит с протянутой рукою?

Над той, где сорок сороков стоит с протянутой рукою.

О, скільки можна суд вершити

Осатанілою юрбою

Над тією, де сорок сорок стоїть із простягнутою рукою?

Над тією, де сорок сорок стоїть із простягнутою рукою?

Вітчизна бідна моя,

Як я хочу, щоб ти повстала

З попелу, болю і руїн,

Щоб не боялася, не тремтіла.

Щоб велич твоя

Не показним лише було тільки.

Навколо зрада і обман, падіння вдач бачити боляче.

Навколо зрада і обман, падіння вдач бачити боляче.

У круговороті буття,

Серед безладу та розладу

За ширмою ховається чума, кличе до себе на бенкет розпусти.

За ширмою ховається чума, кличе до себе на бенкет розпусти.

Коли не будемо знати, хто ми,

Свого коріння і своїх предків,

Топепсикольна країна

Зжере нас миттю, без недоїдків.

Вони і так, як злі пси

З слиною, що тече з пащі

Стоять у наших рубежів,

Скулять і брязкають від щастя.

Від передчуття того,

Що ти оплот останній християнства,

І що ти не будеш ніколи

Грозою всесвітнього простору.

Якось ми, зрадивши царя,

Повинні покаятися перед Богом!

Ми, порушивши закон небес,

У мить стали вигнаним народом.

Пора покаятися, зрозуміти:

Ми зраджувати вже не можемо,

Ми все стоїмо біля тієї риси, ступивши у темряву, ми світ не входять.

Ми все стоїмо біля тієї риси, ступивши у темряву, ми світ не входять.

О, скільки можна суд вершити

Осатанілою юрбою

Над тією, де сорок сорок стоїть із простягнутою рукою?

Над тією, де сорок сорок стоїть з простягнутою рукою.