Ponzoña - Solitario

La noche es agria, y yo buscando la dulzura

En los ojos apagados de un futuro que se burla

De este obstinado sufridor, que anhela tiempos nuevos contemplando el cielo

desde el mirador

Y coronando su balcón…

El escritor muerto más vivo

El santo más asesino

El inmoral más reflexivo que ha parido

El sucio útero de un mundo pútrido preñado de castigos

Observa la quietud del mar con odio en la mirada

El sosiego del agua es la envidia de su ansiedad

Quisiera ser el barco más veloz para cortarla

Y observarla desangrarse hasta quedarse sin su calma

Es mi maldad un gran halago;

Pues en ella mora la debilidad del que admira lo no alcanzado

Esta carcasa joven acoge un alma de anciano

Que ha soportado los 21 veranos más aciagos

Bajo la oscuridad una ciudad que calla

Descansa un mundo en guerra exhausto de librar batallas…

Duerme el humano, la toxicidad se evapora

Y si las nubes lloran, mañana lloverá ponzoña

De momento el silencio nos salva…

Aspiremos las mejores vistas de esta mala víspera

Hasta llenarnos los pulmones de vacío

Se volverán suspiros cuando cesen los aullidos

¿Con quién habla este loco que medita sólo?

¿Acaso ya aprendió la soledad a hablar con genios?

Parece que presume de una compañía invisible

O que su impúdico autoengaño no conozca límites

Sabe que el tiempo le está tendiendo una trampa

Que las fauces hambrientas de la muerte salivean cuando le miran…

Que si el demonio existiera se frotaría las manos con impaciencia

Y por más que mira al impasible cielo

No le devuelve el consuelo que su miedo pide a gritos

Guarda con terror lo que le confesó el espejo:

«No hay más dioses ni diablos de los que te muestro»

Ніч кисла, а я шукаю солодкого

В тьмяних очах глузливого майбутнього

Цього впертого страдника, що прагне нових часів, споглядаючи на небо

з точки зору

І вінчає його балкон...

Найживіший мертвий письменник

Самий убивчий святий

Найпродуманіший аморал, що породив

Брудне лоно гнилого світу, вагітне покаранням

Дивіться на тишу моря з ненавистю в очах

Спокій води — заздрість її неспокою

Я хотів би бути найшвидшим човном, щоб його розрізати

І спостерігати, як вона стікає кров'ю від свого спокою

Моя злоба — велика лестоща;

Бо в ньому живе слабкість того, хто захоплюється недосягненим

Ця молода туша вітає стару душу

Що пережив 21 найтемніше літо

Під темрявою місто, що мовчить

Відпочити світ у стані війни, виснажений битвами...

Людина спить, токсичність випаровується

А якщо хмари плачуть, то завтра піде отруйний дощ

А поки нас рятує тиша...

Давайте прагнемо найкращих краєвидів у цей поганий вечір

Поки наші легені не наповняться порожнечею

Перетвориться на зітхання, коли завивання припиниться

З ким розмовляє цей божевільний, який медитує на самоті?

Невже самотність уже навчилася розмовляти з геніями?

Здається, що воно може похвалитися невидимою компанією

Або що його нахабний самообман не має меж

Він знає, що час готує для нього пастку

Що голодні щелепи смерті течуть слиною, дивлячись на нього...

Що якби диявол існував, то нетерпляче потирав би руки

І як не дивись на незворушне небо

Він не повертає втіхи, про яку волає його страх

Вона з жахом береже те, що призналося їй дзеркало:

«Немає більше ні богів, ні дияволів, ніж ті, що я вам показую»