Непокорённая вера в добро - Соль земли

Мне были двери открыты к западной точке России,

Там, где после прибоя, люди янтарь носили.

Где городок Гвардейск находился в низине,

Где с моря дуют ветра и очень сильные.

Мне руки умывали капли прозрачной росы,

Ноги боролись с песками Балтийской косы.

Я мог изучать историю, листая книжки,

Но мне было не до нее, я был еще мальчишкой.

Там городок военный казался необъятным,

Солдаты молодые чистили свои автоматы.

И как нам было страшно, когда нас с Саней

Отцы хлестали вениками в солдатской бане.

Ругалась тетя Надя, что неправильно крестился,

А я пошел в наш храм и научился.

Швыряли в стекла хлебзавода с пацанами камнями,

После того, как надо нас учили ремнями.

Крики детдомовской шпаны я не забуду

Я им сказал тогда, что больше убегать не буду.

Мне после этого три раза ломали нос.

Нос заживал, а я тем временем рос.

Никто и никогда нам не читал морали,

Родители нам говорили: Поступайте правильно.

Когда я буду листать страницы прошлого,

Детям своим отдам из них только хорошее.

Это моя непокоренная вера в добро,

Я словно окрыленный светом сотен световых табло.

Это как плот который все же встретит берег,

И мы все еще любим и ждем, надеемся и верим.

А я был слеп.

Я долго и трудно взрослел.

Рассвет мне был в укор, я ненавидел и не шел на свет.

Я столько лет грелся огнем своих страстей,

Но холод Холодово добирался до костей.

Диких растений красота — поэтика дна,

Но жизнь одна, и говорят, что дальше чо-то там…

На кумарах ад может стать поверхностью дивана

И мы с Диманом клали фундамент будущего храма.

Мама украдкой крестит непутевых сыновей,

Сквозь звон цепей, сквозь семь морей они вернутся к ней.

…И Царь Царей был вписан в купол в центре церкви.

Пацан сказал — пацан добился своей цели.

Помню колокола на поддонах, подъем на звонницу.

Потом их звон поплыл над городом, как водится.

А с моего лица улыбка не сходила долго

И что-то доброе рождалось в кровотоке.

Стены покрыты фресками.

Дьякон одел стихарь.

Резной иконостас отгородил алтарь.

Как встарь, звучал таинственный язык старославянский,

А я не знал, где встать в кроссовках и в аляске.

Глазел по сторонам, смущался и переминался

Встал в очередь и еле и свою очередь дождался.

Веселый батюшка мои грехи решил,

Он мне сказал: иди и больше не греши.

Это моя непокоренная вера в добро,

Я словно окрыленный светом сотен световых табло.

Это как плот который все же встретит берег,

И мы все еще любим и ждем, надеемся и верим.

Мы все еще любим и ждем, надеемся и верим.

Мені були двері відчинені до західної точки Росії,

Там, де після прибою, люди янтар носили.

Де містечко Гвардійськ знаходилося в низині,

Де з моря дмуть вітри і дуже сильні.

Мені руки вмивали краплі прозорої роси,

Ноги боролися з пісками Балтійської коси.

Я міг вивчати історію, гортаючи книжки,

Але мені було не раніше, я був ще хлопчиськом.

Там містечко військове здавалося неосяжним,

Солдати молоді чистили автомати.

І як нам було страшно, коли нас із Саней

Батьки хлестали віниками в солдатській лазні.

Лаялася тітка Надя, що неправильно хрестився,

А я пішов у наш храм і навчився.

Шпурляли в скло хлібзаводу з пацанами камінням,

Після того, як треба нас вчили ременями.

Крики дитбудинку шпани я не забуду

Я їм сказав тоді, що більше тікати не буду.

Мені після цього тричі ламали носа.

Ніс гоївся, а я тим часом зростав.

Ніхто і ніколи нам не читав моралі,

Батьки нам казали: Робіть правильно.

Коли я буду гортати сторінки минулого,

Дітям своїм віддам із них тільки гарне.

Це моя непокорена віра в добро,

Я немов окрилений світлом сотень світлових табло.

Це як пліт який все  зустріне берег,

І ми все ще любимо і чекаємо, сподіваємось і віримо.

А я був сліпий.

Я довго й важко дорослішав.

Світанок мені був докор, я ненавидів і не пішов на світ.

Я стільки років грівся вогнем своїх пристрастей,

Але холодний Холодово добирався до кісток.

Диких рослин краса - поетика дна,

Але життя одне, і кажуть, що далі щось там…

На кумарах пекло може стати поверхнею дивана

І ми з Діманом клали фундамент майбутнього храму.

Мама крадькома хрестить недолугих синів,

Крізь дзвін ланцюгів, крізь сім морів вони повернуться до неї.

…І Цар Царей був вписаний у купол у центрі церкви.

Пацан сказав - пацан досяг своєї мети.

Пам'ятаю дзвони на піддонах, підйом на дзвінницю.

Потім їхній дзвін поплив над містом, як водиться.

А з моєї особи посмішка не сходила довго

І щось добре народжувалося в кровотоку.

Стіни вкриті фресками.

Диякон одягнув стихар.

Різьблений іконостас відгородив вівтар.

Як у давнину, звучала таємнича мова старослов'янська,

А я не знав, де стати в кросівках і в алясці.

Глазів по сторонах, соромився і переминався

Встав у чергу і ледве і свою чергу дочекався.

Веселий батюшка мої гріхи вирішив,

Він мені сказав: йди і більше не гріши.

Це моя непокорена віра в добро,

Я немов окрилений світлом сотень світлових табло.

Це як пліт який все  зустріне берег,

І ми все ще любимо і чекаємо, сподіваємось і віримо.

Ми все ще любимо і чекаємо, сподіваємося і віримо.