The Weighty Burden of an Eternal Secret - Schammasch

Over there in a grove surrounded by flowers slumbers the

Hermaphrodite, sound asleep upon sward, drenched with his tears.

The moon’s disc is clear of the cloud mass and

with pale beams she caresses this smooth youthful form.

His features manifest the most manly

vigour coeval with a heavenly virgin’s grace.

Nothing in him apears natura, not even the muscle of his body,

which force their way across the

harmonious contours of feminine forms.

One arm curves over his forehead,

the other hand rests against his breast as if to repress the beat of

a heart closed to all confidences,

and fraught with The Weighty Burden of an Eternal Secret.

Weary of life and ashamed to walk among beings who do not resemble

him, despairhas won his soul and he

wanders alone like a beggar in the alley.

How does he find the wherewithal to exist?

Compassionate souls watch over him closely,

without his suspecting such

surveillance, and do not abandon him: he is so good…

so resigned.

Sometimes he talks readily to those os sensitive disposition,

without touching their hands,

and standing his distance for fear of an imagined danger.

If asked why he has taken solitude for companion,

he raises his eyes heavenward and has difficulty holding back a tear

of reproach against providence,

but he does not answer this imprudent question,

which sheds upon his snowy eyelids the blush of a morning rose

Там, у гаю, оточеному квітами, дрімає

Гермафродит, міцно сплячий на болотах, облитий сльозами.

На місячному диску чиста хмарна маса і

блідими променями вона пестить цю гладку юнацьку форму.

Його риси виявляються найбільш чоловічими

сила, однолітка з благодаттю небесної діви.

Ніщо в ньому не є природним, навіть м'яз його тіла,

які пробиваються через

гармонійні контури жіночих форм.

Одна рука вигинається над його чолом,

інша рука спирається на його груди, ніби щоб придушити удар

серце, закрите для всіх упевненостей,

і пов’язане з Вагомим тягарем вічної таємниці.

Втомлений від життя і соромно ходити серед не схожих на себе істот

його, відчай завоював його душу і він

блукає самотній, як жебрак, у алеї.

Як він знаходить, що існувати?

Милосердні душі пильно пильнують його,

не підозрюючи про це

стеження, і не кидай його: він такий хороший...

тож звільнився.

Іноді він охоче розмовляє з тими чутливими

не торкаючись їх рук,

і стоячи на відстані, боячись уявної небезпеки.

Якщо запитати, чому він взяв самотність як товариша,

він підводить очі до неба і йому важко стримати сльози

докору провидіння,

але він не відповідає на це необережне запитання,

що проливає на його засніжені повіки рум’янець ранкової троянди