Унесенные ветром - Павел Кашин

То было чёрной зимой — мы думали, мы умираем

Мы думали, тридцать седьмой год нам покажется раем

Повсюду плыли мосты и полыхали столицы

И, как пустые холсты, опустошённые лица

Вдруг застывали на Невском, как на общем портрете,

А нас спасала любовь, мы ликовали как дети

Подогревая любовь неразведённым «Роялем»

Мы видели всё бытовое как из-под жёлтой вуали

Они глядели глазами, как на зайцев борзые

Как на дубовых столах мы танцевали босые

И освещая пивную, как два источника света,

Идя в реальность иную — как унесённые ветром

То было страшное время — страна застыла как студень

И лишь на грани горенья мы вспоминали, что люди

Мы сочиняли стихи, брат ополчался на брата

Мы укрощали стихию одною силою мата

И мир катился в терновник с неугасимой инерцией,

А мы хранили любовь в неумирающих сердцах

То было чёрной зимой — мы думали, мы умираем,

Мы думали, тридцать седьмой год нам покажется раем

Повсюду плыли мосты и полыхали столицы

И, как пустые холсты, опустошённые лица

Вдруг застывали на Невском, как на общем портрете,

А нас спасала любовь, мы ликовали как дети

То було чорною зимою — ми думали, ми помираємо

Ми думали, тридцять сьомий рік нам здасться раєм

Повсюди пливли мости і горіли столиці

І, як порожні полотна, спустошені обличчя

Раптом застигали на Невському, як на загальному портреті,

А нас рятувало кохання, ми раділи як діти

Підігріваючи кохання нерозлученим «Роялем»

Ми бачили все побутове як з-під жовтої вуалі

Вони дивилися очима, як на зайців хортів

Як на дубових столах ми танцювали босі

І освітлюючи пивну, як два джерела світла,

Ідучи в реальність іншу — як віднесені вітром

То був страшний час — країна застигла як холодець

І лише на грані горіння ми згадували, що люди

Ми писали вірші, брат ополчався на брата

Ми приборкували стихію однією силою матюка

І світ котився в тернівник з невгасимою інерцією,

А ми зберігали кохання в невмираючих серцях

То було чорною зимою — ми думали, ми помираємо,

Ми думали, тридцять сьомий рік нам здасться раєм

Повсюди пливли мости і горіли столиці

І, як порожні полотна, спустошені обличчя

Раптом застигали на Невському, як на загальному портреті,

А нас рятувало кохання, ми раділи як діти