На заре - Олег Газманов

Где-то в городе идет снег, превращаясь на щеках в дождь.

И не кончится никак век, и не сменится никак вождь.

Я на воле не был сто лет, я забыл, как шелестит бриз.

Птица белая летит вверх, отражение скользит вниз.

На заре я выйду в туман, на заре покину приют.

Припаду, рыдая, к цветам и ноздрями землю втяну.

На заре устав от любви в сотый раз тебя призову.

Не боясь, что снова проснусь, мокрых простыней плен разорву.

Слышу в комнате моей смех, на стене дрожит свечей блик.

Смех на простыне чужой - грех, переходит в горле смех в крик.

Отражается в зрачках ночь, память складывает все впрок.

Подрастает без меня дочь, а бессонница мне шьет срок.

На заре я выйду в туман, на заре покину приют.

Припаду, рыдая, к цветам и ноздрями землю втяну.

На заре устав от любви в сотый раз тебя призову.

Не боясь, что снова проснусь, мокрых простыней плен разорву.

На заре я выйду в туман, на заре покину приют.

Припаду, рыдая, к цветам и ноздрями землю втяну.

На заре я выйду в туман, на заре покину приют.

Припаду, рыдая, к цветам и ноздрями землю втяну.

На заре устав от любви в сотый раз тебя призову.

Не боясь, что снова проснусь, мокрых простыней плен разорву.

Где-то в городе идет снег, превращаясь на щеках в дождь.

И не кончится никак век, и не сменится никак...

Десь у місті йде сніг, перетворюючись на щоки на дощ.

І не скінчиться ніякий вік, і не зміниться ніякий вождь.

Я на волі не був сто років, я забув, як шелестить бриз.

Птах білий летить вгору, відображення ковзає вниз.

На зорі я вийду в туман, на зорі покину притулок.

Припаду, ридаючи, до квітів та ніздрями землю втягну.

На зорі втомившись від кохання в сотий раз тебе покличу.

Не боячись, що знову прокинуся, мокрим простирадлом полон розірву.

Чую в кімнаті моїй сміх, на стіні тремтить свічок відблиск.

Сміх на простирадлі чужий - гріх, переходить у горлі сміх у крик.

Відбивається в зіницях ніч, пам'ять складає все про запас.

Підростає без мене дочка, а безсоння мені шиє термін.

На зорі я вийду в туман, на зорі покину притулок.

Припаду, ридаючи, до квітів та ніздрями землю втягну.

На зорі втомившись від кохання в сотий раз тебе покличу.

Не боячись, що знову прокинуся, мокрим простирадлом полон розірву.

На зорі я вийду в туман, на зорі покину притулок.

Припаду, ридаючи, до квітів та ніздрями землю втягну.

На зорі я вийду в туман, на зорі покину притулок.

Припаду, ридаючи, до квітів та ніздрями землю втягну.

На зорі втомившись від кохання в сотий раз тебе покличу.

Не боячись, що знову прокинуся, мокрим простирадлом полон розірву.

Десь у місті йде сніг, перетворюючись на щоки на дощ.

І не скінчиться жодний вік, і не зміниться ніяк...