Like Blood from a Stone - Old Gray

there’s a girl, a tall girl, with eyes like honeycomb

& jasmine.

sometimes she blows cigarette smoke

in your face in the break room, and you call that love.

not because it is, but because you want it to be,

because you’re so goddamned lonely, so goddamned

unable to handle the ocean roar in your ears

when you’re alone.

you tell yourself that the ash

in your lungs is a kiss goodnight, and you write poems

about the smoke tendrils whispering off her lips,

how beautiful they are, like the aching arms of god

you want them to be.

one night, you’re tired,

so very tired, your eyes as heavy as water.

you forget

where you are, in the break room at a walmart at 2: 30

in the morning.

you leave your notebook unattended

on the table, left out for anyone in the world to see,

and one of your coworkers picks it up.

he reads the poems

you wrote about the girl with honeycomb & jasmine

in her eyes.

you panic when you realize what just happened,

because the boy who just picked up your notebook,

he’s a cruel boy, with eyes like shotguns & razorwire.

he buys you razorblades on your birthday

so you can do the job right the next time,

you fucking freak, and you can’t believe that

you aren’t one, can’t believe you deserve to be

anything.

some days you don’t even try to hide

the angry marks on your arm, like your skin is a test

where you got every question wrong.

one night,

there’s a box-cutter with a brand new blade, a stack

of cardboard boxes begging to feel its tooth.

you dig in

but something’s wrong, the fiber’s too gnarled and you

can’t seem to cut clean.

you push, hard as you can,

feel the stiff tangle of glue give way, and there’s blood

on the floor, the blade half an inch in your wrist,

but you don’t feel it.

the shift manager’s in your ear,

angry because he has to take you to the hospital.

there’s a janitor who’ll forever hold it against you

for staining his clean, clean floor, and there’s everyone

you work with & their hostile eyes glaring, knowing

this was coming all along.

there’s that cacophony, all

those ghosts reminding you of your destiny for failure.

and there’s another blade, and there’s a bottle of pills,

a fifth of vodka, a hospital visit, two weeks of inpatient

while your whole family prays for you to get better.

there’s a doctor with blank eyes who never looks at you.

he’s always scribbling things on his clipboard.

everything

you say, he documents.

even when you’re not talking to him.

you don’t smoke, but you still go out for smoke breaks

with everyone else on the ward because there’s nothing else to do

but stare at the walls, and wait for the next group session

to start, so you hang out in the courtyard, not smoking cigarettes

but still befriending those who do.

and there’s a man, maybe

ten years older than you, with eyes like roughcut pine & sunset.

he notices you don’t smoke so he tries to stay downwind from you

so he doesn’t exhale in your face.

he tells you it’s okay bud,

we’ll get through this and be better when we leave this place

than we was when we got here.

he’s telling you the truth,

and you believe him.

one day the doctor who doesn’t look at you

comes to your room and tells you that your insurance isn’t paying

for any more days, so you’re all better now, and you leave.

your mom picks you up in the lobby.

her eyes are the most worried

kindness you’ve ever seen.

and you go home.

and you fight off

the ghosts, which is easier now than it was before, because now

you have a better set of tools today.

and your life goes on

like it was meant to, like you were always supposed to survive

the fight.

you stop writing poems about smoke tendrils trailing

off the lips you once wanted to kiss, or about how your loneliness

is so unbearable, because now you write poems about how to stay

alive.

you write poems about the places you feel at home

rather than the places you wish you could be.

one day, you catch

a glimpse of someone in the mirror, and there you are, eyes

like stubbornness & struggle, like the brick buildings in abandoned

factory towns that refuse to completely fall.

you look at all the scars,

the history etched into your arms like a road map

of where you used to be vs. the endless possibilities

of where you are and where you can go now.

and the smoke tendrils, once midnight black

& swirling above your head, break away, leaving

nothing in your view except the sky.

and it is so perfect,

and so clear.

там дівчина, висока дівчина, з очима, як соти

& жасмин.

іноді вона пускає сигаретний дим

в твоєму обличчі в кімнаті відпочинку, і ти називаєш це коханням.

не тому, що це є, а тому, що ви хочете так бути,

тому що ти такий до біса самотній, такий проклятий

не в змозі впоратися з океанським гуркотом у вухах

коли ти один.

ти кажеш собі, що попіл

у твоїх легенях поцілунок на добраніч, а ти пишеш вірші

про вусики диму, що шепочуться з її губ,

які вони прекрасні, як хворі руки бога

ви хочете, щоб вони були.

однієї ночі ти втомився,

такий дуже втомлений, твої очі важкі, як вода.

ти забув

де ви знаходитесь, у кімнаті відпочинку у walmart о 2:30

вранці.

ви залишаєте свій блокнот без нагляду

на столі, залишений для перегляду всім у світі,

і хтось із ваших колег підхопить це.

він читає вірші

Ви писали про дівчину з сотами та жасмином

в її очах.

ти панікуєш, коли розумієш, що щойно сталося,

тому що хлопчик, який щойно взяв твій блокнот,

він жорстокий хлопчик, з очима, як у рушниць і дроту.

він купує тобі леза для бритви на твій день народження

щоб наступного разу ви могли виконати роботу правильно,

ти проклятий виродок, і ти не можеш в це повірити

ти не такий, не можу повірити, що заслуговуєш бути

будь-що.

деякі дні ви навіть не намагаєтеся сховатися

гнівні сліди на вашій руці, ніби ваша шкіра — це випробування

де ви неправильно поставили запитання.

одну ніч,

є ножоріз із абсолютно новим лезом, стеком

картонних коробок, які благали відчути його зуб.

ти копаєшся

але щось не так, волокно занадто вузлувате, і ви

здається, не вдається начистити.

ти тиснеш, як можеш,

відчуйте, як жорсткий клубок клею розривається, і з’являється кров

на підлозі, лезо на півдюйма в зап’ясті,

але ти цього не відчуваєш.

начальник зміни у вашому вусі,

сердитися, тому що він мусить відвезти вас у лікарню.

є двірник, який вічно буде тримати вас проти вас

за заплямування його чистої, чистої підлоги, і є всі

ви працюєте з і їхні ворожі очі блискучі, знаючи

це відбувалося весь час.

є ця какофонія, все

ці привиди, які нагадують вам про вашу долю невдач.

і є ще одне лезо, і є пляшка таблеток,

 п’ята горілки, відвідування лікарні, два тижні стаціонарного лікування

у той час як вся ваша родина молиться за вас, щоб ви стали краще.

є лікар із пустими очима, який ніколи не дивиться на вас.

він завжди написує щось у своєму буфері обміну.

все

ви кажете, він документує.

навіть коли ви з ним не розмовляєте.

ви не курите, але все одно виходите на перекур

з усіма іншими в палаті, тому що більше нічого робити

але дивіться на стіни й чекайте наступного групового заняття

для початку, так ви тусуєтеся у подвір’ї, а не курите сигарети

але все ще дружить з тими, хто це робить.

і, можливо, є чоловік

на десять років старший за тебе, з очима, як груба сосна та захід сонця.

він помічає, що ви не курите, тому намагається триматися від вас за вітром

щоб він не видихав твоє обличчя.

він скаже тобі, що все добре, друже,

ми переживемо це і станемо кращими, коли покинемо це місце

ніж ми були, коли прийшли сюди.

він говорить тобі правду,

і ти йому віриш.

одного дня лікар, який не дивиться на вас

приходить до вашої кімнати й повідомляє, що ваша страховка не платить

на будь-які дні, тож зараз вам усе краще, і ви йдете.

твоя мама забирає тебе у вестибюлі.

її очі найбільше хвилюються

доброту, яку ви коли-небудь бачили.

і ти йдеш додому.

а ти відбивайся

привидів, що тепер простіше, ніж було раніше, тому що зараз

сьогодні у вас кращий набір інструментів.

і твоє життя триває

так, як і було призначено, як ти завжди повинен був вижити

бій.

ти перестаєш писати вірші про вусики диму, що тягнуться

з вуст, які ви колись хотіли поцілувати, або про те, як ваша самотність

це так нестерпно, бо тепер ти пишеш вірші про те, як залишитися

живий.

ви пишете вірші про місця, в яких почуваєтеся як вдома

а не місця, де ви хотіли б бути.

одного дня ти ловиш

бачиш когось у дзеркалі, і ось ти, очі

як упертість і боротьба, як цегляні будівлі в занедбаних

заводські міста, які відмовляються повністю падати.

ти дивишся на всі шрами,

історія врізана у ваші руки, як дорожня карта

те, де ви колись були, проти нескінченних можливостей

про те, де ви знаходитесь і куди можете піти зараз.

і вусики диму, колись опівночі чорні

і крутячись над головою, відірватись, виходячи

нічого, крім неба.

і це так ідеально,

і так ясно.