Себе не ври - Loc-Dog

Стучит бодрящий укол в висках,

Как патроны, что попали, но нет свинца.

Реки по коридорам сосудов

Уносят снова мой нелепый рассудок,

А на лице нет выражения лица.

И снова хитрая лиса — моя тяга;

С легкого плеча оттолкнула, упала рядом.

Сказала: «Сказке нет конца!

Ты рано наивно из себя строишь храбреца.

Вот белый снег.

На, впитай его в себя побольше.

Видишь, как былые раны еще кровоточат?

Ты помнишь мое тихое дно,

В котором прятался от вихря подозрительных снов?»

А я сказал: «Постой!

Теперь, я только наблюдатель.»

Она кричала с пеной у рта: «Предатель!

Тут, чтобы ты взамену не нашел,

Без меня тебе точно уже не будет хорошо.»

А я убил её, ни капли не потратив нервов.

Забыв, как эта тварь убила меня первым.

Не вняв её последнему: «Прости…»

Не оставил ей шансов, ведь только так я мог расти.

Чувства Вечные.

Настоящие.

Все что есть у нас, не на гордости.

Вроде бы точка, но капля сожаления упала на землю.

Стала прорастать зеленым росточком,

А после из травинки превратилась в систему.

И снова ваше дело — не мое дело.

Без маленькой детали все же рухнул фундамент.

Вонзает в спину ядовитые стрелы,

А я ищу ее глоток сухими губами.

Кричу: «Постой!, не стоило рубить так грубо».

По комнате пустой летает моя ругань;

Стенами давит на седину моих висков,

И звезды все еще на небе, но сломан мой телескоп.

Теперь, она молчит и в страсти нету смысла,

Как свастика сплелись две наши с ней ухмылки.

Серыми тучами склеен солнца яркий диск,

Теперь кто из нас круче?

Какая разница?

Проснись!

Тут нет меня, а где же ты — скажи на милость,

Меня и не было, тебе все это лишь приснилось.

Откроются шторы, пора домой.

Сквозь легкий шорох листвы на просторах солнечного лета.

Чувства вечные, настоящие.

Все что есть у нас, не на гордости.

Стукає підбадьорливий укол у скронях,

Як патрони, що потрапили, але немає свинцю.

Річки по коридорах судин

Виносять знову мій безглуздий розум,

А на лиці немає виразу обличчя.

І знову хитра лисиця — моя тяга;

З легкого плеча відштовхнула, впала поруч.

Сказала: Казці немає кінця!

Ти рано наївно з себе будуєш сміливця.

Ось білий сніг.

На, вбери його в себе більше.

Бачиш, як колишні рани ще кровоточать?

Ти пам'ятаєш моє тихе дно,

У якому ховався від вихора підозрілих снів?»

А я сказав: «Стривай!

Тепер, я тільки спостерігач.

Вона кричала з піною у рота: «Зрадник!

Тут, щоб ти замість не знайшов,

Без мене тобі точно вже не буде добре.»

А я вбив її, ні краплі не витративши нервів.

Забувши, як це створіння убило мене першим.

Не послухавши її останнього: «Пробач…»

Не залишив їй шансів, адже тільки так я міг рости.

Почуття Вічні.

Справжні.

Все що є у нас, не на гордості.

Начебто точка, але крапля жалю впала на землю.

Стала проростати зеленим паростком,

А після з травинки перетворилася на систему.

І знову ваша справа—не моя справа.

Без маленької деталі все ж таки звалився фундамент.

Встромляє в спину отруйні стріли,

А я шукаю її ковток сухими губами.

Кричу: «Стривай!, не варто було рубати так грубо».

По кімнаті порожній літає моя лайка;

Стінами тисне на сивину моїх скронь,

І зірки все ще на небі, але зламаний мій телескоп.

Тепер, вона мовчить і в пристрасті немає сенсу,

Як свастика сплелися дві наші з неї посмішки.

Сірими хмарами склеєний сонця яскравий диск,

Тепер хто з нас крутіший?

Яка різниця?

Прокинься!

Тут немає мене, а де ж ти — скажи на милість,

Мене і не було, тобі все це лише наснилося.

Відкриються штори, пора додому.

Крізь легкий шарудіння листя на просторах сонячного літа.

Почуття вічні, справжні.

Все що є у нас, не на гордості.