A la taverna del mar - Lluís Llach

A la taverna del mar hi seu un vell

amb el cap blanquinós, deixat anar;

té el diari al davant perquè ningú no li fa companyia.

Sap el menyspreu que els ulls tenen pel seu cos,

sap que el temps ha passat sense cap goig,

que ja no pot donar l’antiga frescor d’aquella bellesa que tenia.

És vell, prou que ho sap;

és vell, prou que ho nota.

És vell, prou que ho sent cada instant que plora.

És vell, i té temps, massa temps per a veure-ho.

Era, era quan era ahir encara.

I se’n recorda del seny, el mentider,

com el seny que li va fer aquest infern

quan a cada desig li deia «demà tindràs temps encara».

I fa memòria del plaer que va frenar,

cada albada de goig que es va negar,

cada estona perduda que ara li fa escarni del cos llaurat pels anys.

A la taverna del mar, hi seu un vell

que, de tant recordar, tant somniar,

s’ha quedat adormit damunt la taula.

У морській таверні сидить старий

з білуватою головою відпустити;

у нього перед собою газета, бо йому ніхто не складає компанії.

Він знає, як зневажають його очі до його тіла,

він знає, що час пройшов без радості,

яка вже не може надати старої свіжості тієї краси, що мала.

Він старий, він знає достатньо;

він достатньо старий, щоб помітити.

Він достатньо старий, щоб відчувати це щомиті, коли він плаче.

Він старий, і у нього занадто багато часу, щоб побачити це.

Було, це було ще вчора.

І він пам'ятає здоровий глузд, брехуна,

як мудрість, що його створило це пекло

коли на кожне бажання казав «завтра ще встигнеш».

І він згадує насолоду, яка сповільнила його,

від кожного світанку радості він відмовлявся,

кожну втрачену мить, яка тепер змушує його знущатися над розораним роками тілом.

У морській таверні сидить старий

що від стільки спогадів, стільки мрій,

заснула на столі.