Der Handschuh - Junge Dichter und Denker

Vor seinem Löwengarten,

Das Kampfspiel zu erwarten,

Saß König Franz,

Und um ihn die Großen der Krone,

Und rings auf hohem Balkone

Die Damen in schönem Kranz.

Und wie er winkt mit dem Finger,

Auf tut sich der weite Zwinger,

Und hinein mit bedächtigem Schritt

Ein Löwe tritt

Und sieht sich stumm

Rings um,

Mit langem Gähnen,

Und schüttelt die Mähnen

Und streckt die Glieder

Und legt sich nieder.

Und der König winkt wieder,

Da öffnet sich behend

Ein zweites Tor,

Daraus rennt

Mit wildem Sprunge

Ein Tiger hervor.

Wie der den Löwen erschaut,

Brüllt er laut,

Schlägt mit dem Schweif

Einen furchtbaren Reif,

Und recket die Zunge,

Und im Kreise scheu

Umgeht er den Leu

Grimmig schnurrend,

Drauf streckt er sich murrend

Zur Seite nieder.

Und der König winkt wieder;

Da speit das doppelt geöffnete Haus

Zwei Leoparden auf einmal aus,

Die stürzen mit mutiger Kampfbegier

Auf das Tigertier;

Das packt sie mit seinen grimmigen Tatzen,

Und der Leu mit Gebrüll

Richtet sich auf — da wird’s still;

Und herum im Kreis,

Von Mordsucht heiß,

Lagern sich die greulichen Katzen.

Da fällt von des Altans Rand

Ein Handschuh von schöner Hand

Zwischen den Tiger und den Leun

Mitten hinein.

Und zu Ritter Delorges spottender Weis',

Wendet sich Fräulein Kunigund:

«Herr Ritter, ist Eure Lieb' so heiß,

Wie Ihr mir’s schwört zu jeder Stund,

Ei, so hebt mir den Handschuh auf.»

Und der Ritter in schnellem Lauf

Steigt hinab in den furchtbarn Zwinger

Mit festem Schritte,

Und aus der Ungeheuer Mitte

Nimmt er den Handschuh mit keckem Finger.

Und mit Erstaunen und mit Grauen

Sehen’s die Ritter und Edelfrauen,

Und gelassen bringt er den Handschuh zurück.

Da schallt ihm sein Lob aus jedem Munde,

Aber mit zärtlichem Liebesblick —

Er verheißt ihm sein nahes Glück —

Empfängt ihn Fräulein Kunigunde.

Und er wirft ihr den Handschuh ins Gesicht:

«Den Dank, Dame, begehr ich nicht!»

Und verläßt sie zur selben Stunde.

перед його садом левів,

Очікуваний файтинг

сидів король Франц,

А навколо нього велика корона,

А навколо на високих балконах

Дами в красивому вінку.

І як махає пальцем

Широкий Цвінгер відкривається,

І зваженим кроком

Крокує лев

І бачить себе німим

навколо,

з довгим позіханням,

І хитає чубами

І розімніть кінцівки

І лягає.

І король знову махає рукою

Так швидко відкривається

другий гол,

вичерпати його

Дикими стрибками

Виходить тигр.

Як він бачить лева

він голосно реве,

Хвиляє хвостом

страшний мороз,

і висунути язик

І сором’язливий у колах

Він уникає лей

похмуро муркотить,

Потім потягується, бурчить

Вниз в сторону.

І король знову махає;

Там вивергає двічі відкритий будинок

Вийшли одразу два леопарди

Вони падають із мужньою волею до бою

До тигрового звіра;

Що хапає її своїми лютими лапами,

І лев з риком

Випрямляється — там тихо;

І кругом по колу

палкий від вбивства,

Лягають страшні коти.

Потім падає з краю балкона

Рукавичка зроблена прекрасною рукою

Між тиграми і леуном

посередині.

І лицарю Делоржу глумлива мудрість,

Міс Кунігунд обертається:

«Лорде лицарю, чи ваше кохання таке гаряче?

Як ти клянешся мені щогодини,

Гей, візьми для мене рукавичку».

І лицар у швидкому бігу

Спустіться в страшну будку

твердими кроками,

І з центру чудовиська

Він бере рукавичку зухвалим пальцем.

І з подивом, і з жахом

Побачити лицарів і дворянок,

І спокійно повертає рукавичку.

Тоді хвала Його лунає з усіх уст,

Але з ніжним любовним поглядом —

Він обіцяє йому своє близьке щастя —

Міс Кунігунда приймає його.

І він кидає їй рукавичку в обличчя:

— Я не хочу подяки, леді!

І тієї ж години залишає її.