Divers - Joanna Newsom

A diver is my love

(and I am his, if I am not deceived),

who takes one breath above, for every hour below the sea;

who gave to me a jewel

worth twice this woman’s life (but would cost her less

than laying at low tide,

to see her true love phosphoresce).

And in an infinite regress:

Tell me, why is the pain of birth

lighter borne than the pain of death?

I ain’t saying that I loved you first,

but I loved you best.

I know we must abide

each by the rules that bind us here:

the divers, and the sailors, and the women on the pier.

But how do you choose your form?

How do you choose your name?

How do you choose your life?

How do you choose the time you must exhale,

and kick, and rise?

And in an infinite capsize:

Like a bull tearing down the coast,

double hulls bearing double masts-

I don’t know if you loved me most, but you loved me last.

Recall the word you gave:

to count your way across the depths of this arid world,

where you would yoke the waves,

and lay a bed of shining pearls!

I dream it every night:

the ringing of the pail,

the motes of sand dislodged,

the shucking, quick and bright;

the twinned and cast-off shell reveal a single heart of white.

And in an infinite backslide:

Ancient border, sink past the West,

like a sword at the bearer’s fall.

I can’t claim that I knew you best,

but did you know me at all?

A woman is alive!

A woman is alive;

you do not take her for a sign in nacre on a stone,

alone, unfaceted and fine.

And never will I wed.

I’ll hunt the pearl of death to the bottom of my life,

and ever hold my breath,

till I may be the diver’s wife.

See how the infinite divides:

and the divers are not to blame

for the rift, spanning distant shores.

You don’t know my name,

but I know yours.

Водолаз — моя любов

(і я його, якщо не обдурений),

хто робить один вдих над морем за кожну годину під водою;

який подарував мені коштовність

коштує вдвічі життя цієї жінки (але коштуватиме їй менше

ніж під час відливу,

 побачити, як її справжнє кохання фосфоресується).

І в нескінченному регресі:

Скажи мені, чому — біль родів

легше, ніж передсмертний біль?

Я не кажу, що я покохав тебе першим,

але я любив тебе найкраще.

Я знаю, що ми повинні дотримуватися

кожен відповідно до правил, які зобов’язують нас тут:

водолази, моряки та жінки на пірсі.

Але як ви обираєте форму?

Як ви обираєте своє ім’я?

Як ви обираєте своє життя?

Як вибирати час, коли потрібно видихати,

і брикатися, і підніматися?

І в нескінченному перекиданні:

Як бик, що зриває берег,

подвійні корпуси, що несуть подвійні щогли-

Не знаю, чи ти любив мене найбільше, але ти любив мене останнім.

Пригадайте слово, яке ви дали:

щоб прорахувати свій шлях через глибини цього посушливого світу,

де б ти запрів хвилі,

і постели постіль із сяючих перлин!

Я сниться щоночі:

дзвін відра,

зміщені частинки піску,

витирання, швидке та яскраве;

здвоєна й відкинута оболонка відкриває єдине серце білого кольору.

І в нескінченному звороті:

Стародавній кордон, опускається повз Захід,

як меч під час падіння носія.

Я не можу стверджувати, що знав тебе найкраще,

але ти мене взагалі знав?

Жінка жива!

Жінка жива;

ти не сприймаєш її як знак у перламутрові на камені,

самотній, неограничений і прекрасний.

І ніколи не одружусь.

Я буду шукати перлину смерті до кінця свого життя,

і назавжди затримувати дихання,

поки я не стану дружиною водолаза.

Подивіться, як нескінченне ділиться:

і водолази не винні

за розлом, що охоплює далекі береги.

Ви не знаєте мого імені,

але я знаю вашу.