Der Horizont - Jennifer Rostock

Ich fahr über Alleen, die mich nicht weiter als bis an ihr Ende bringen

Am Straßenrand seh ich Menschen die Hände ringen

Doch ich brauche keinen Freund, keinen Passagier

Über mir Gedanken, die aufschrecken und scheu fliegen

In den Ästen von Bäumen, die sich bekreuzigen

Viel zu junge Namen stehen hier Spalier

Ich hab versucht meine Zukunft in die Ferne zu projizieren

Ein Ende anzuvisieren

Aber ich hab es nicht gekonnt, ich hab es nicht gekonnt

Denn der Horizont ist nur ein Strich in der Landschaft

Kein Ende, kein Ziel

Kein Silberstreifen, kein Umsichgreifen

Nur ein Strich in der Landschaft

Ansonsten nicht viel

Kein Hoffnungsschimmern, kein Hoffnungsflimmern

Nur ein neuer Tag

Aus den Wolken bricht

Ein neuer Tag

Der nichts hält, weil er nichts verspricht

Hinter uns die Schatten, die wir zielsicher werfen

Die vergangenheit, an der wir unsere Blicke schärfen

Mein Blick ist scharf und schutzlos wie kein zweiter

Da draußen seh ich Mittelstreifenstriche verstreichen

Sie folgen einander, um einander zu gleichen

Ich weiß nicht, wie weit noch, und weniger, wie weiter

Ein letzter Atemzug, der durch die Hände rinnt und doch kein Ende nimmt

Unter Tränen verschwimmt der geschärfte Blick, wir werden tränenblind

Und unsere Ewigkeit ist nur ein Wimpernschlag, uns bleibt nicht ewig Zeit

Wir haben versucht, das Zifferblatt zu falten

Das Haar auf dem Zeitstrahl zu spalten

Und haben’s nicht gekonnt

Wir haben, wir haben’s nicht gekonnt

Nur ein neuer Tag

Aus den Wolken brach

Ein neuer Tag

Der nichts hielt, weil er nichts versprach

Ein neuer Tag, ein neuer Tag

Der vor sich selbst erschrak

Я їду по алеях, які не ведуть мене далі кінця

На узбіччі бачу, як люди заламують руки

Але мені не потрібен друг, пасажир

Наді мною думки, що лякають і сором’язливо летять

У гілках дерев перехрещуються

Надто молоді імена стоять тут на сторожі

Я намагався спроектувати своє майбутнє на далечінь

націлювання на кінець

Але я не міг цього зробити, я не міг цього зробити

Бо горизонт — це лише лінія в пейзажі

Немає кінця, немає мети

Без срібної підкладки, без простягання руки

Просто лінія в пейзажі

Інакше не багато

Ні проблиску надії, ні проблиску надії

Просто новий день

виривається з-за хмар

Новий день

Хто нічого не зберігає, бо нічого не обіцяє

Позаду тіні, які ми відкидаємо безпомилково

Минуле, на яке ми гостримо очі

Мій погляд гострий і беззахисний, як ніхто інший

Там я бачу серединні лінії

Вони йдуть один за одним, щоб бути схожими один на одного

Я не знаю, як далеко, і менше, як далі

Останній подих, який проходить крізь ваші руки, але ніколи не закінчується

Зі сльозами загострений погляд розпливається, ми стаємо сліпими до сліз

А наша вічність — це миг ока, ми не маємо часу вічно

Ми спробували скласти циферблат

Розділ волосся на часовій шкалі

І не міг

Ми не могли, ми не могли

Просто новий день

Вирвався з хмар

Новий день

Хто нічого не зберіг, бо нічого не обіцяв

Новий день, новий день

Хто боявся самого себе