Аскорбинка - Hawaiian Sadness

Пандемия моего времени — скорбь

Ты полюбишь её, посадишь её на горб,

А потом

Наплюешь в протянутую ладонь

Как один плюс один не сложилась жизнь

Вечно пьяной и молодой

Под глазами мусорные мешки

Ты выбрасываешь в них мечты

Одну за одной

Скорбь разъест тебе глотку так

Ты не сможешь скулить, какой там кричать

И попросишь оставить тебя в покое

И тебя оставят

И дадут тебе чай и сканворды в поезд

И не вспомнят тебя ни те кто звонИт, ни те кто звОнит

И положат еловые ветки на дорогу из желтого кирпича

Ненавидя тех, чьи лица впадают в маски

Ты из города вырвешься рвотной массой

Выльешься, как кипящим маслом

Прямо на руки тех кто тебя любил

А когда режет кожу стеклянным взглядом

Непонятный дьявол

Социально мертвый, мертвецки пьяный, —

Это — зеркало, не дури

Ты выходишь из поезда.

поезд кажется брюхом вспоротым

Слышишь: поезд всего лишь кажется

Это значит, тебе не хватило мужества

Тебя к полу прибило ханжество

И по стенам пожизненной комнаты

Запах скорби размажется

Едкий, сухой, стены скукожатся

От того что ты слаб, в голове твоей ад бесконечный бесплодный

Тебе смотрят в глаза, а там нет человека, только пустые окна

Поколение не доставших до звезд с верхней полки,

А стеллаж упадёт и раздавит в тебе ребёнка

Если спросят, ответь, что нигде не больно

А вы вылупились, разве есть здесь на что глазеть

Залезайте обратно в свою скорлупу

Закрывайте глаза как и раньше в железный сейф

Хватит жалости, слезы не льются с пустых графинов

Состраданий не ищет никто

Хватит взгляды бросать

Как монеты в свиней копилок

А ты думал, что я — друг

Значит у меня есть свой срок

Помнишь, нас не звали,

А мы всё равно приходили в восторг

И никто поколечить не мог нас за теми стенами

Рождались, садились за стол

И по коже морщины писали сценарий

Не давая нам вставить и нескольких строк

Моего времени скорбь

Пандемія мого часу - скорбота

Ти полюбиш її, посадиш її на горб,

А потім

Наплюєш у протягнуту долоню

Як один плюс один не склалося життя

Вічно п'яний і молодий

Під очима сміттєві мішки

Ти викидаєш у них мрії

Одну за одною

Скорбота роз'їсть тобі горлянку так

Ти не зможеш скиглити, який там кричати

І попросиш залишити тебе в спокої

І тебе залишать

І дадуть тобі чай і сканворди в поїзд

І не пригадають тебе ні те хто дзвонить, ні те хто дзвонить

І покладуть ялинові гілки на дорогу з жовтої цеглини

Ненавидячи тих, чиї особи впадають у маски

Ти з міста вирвешся блювотною масою

Виллєшся, як киплячою олією

Прямо на руки тих хто тебе любив

А коли ріже шкіру скляним поглядом

Незрозумілий диявол

Соціально мертвий, мертвий п'яний, —

Це— дзеркало, не дурні

Ти виходиш з поїзда.

поїзд здається черевом вспоротим

Чуєш: потяг лише здається

Це значить, тобі не вистачило мужності

Тебе до полу прибило святенництво

І по стінам довічної кімнати

Запах скорботи розмажеться

Їдкий, сухий, стіни скускуряться

Від що ти слаб, в голові твоє пекло нескінченне безплідне

Тобі дивляться в очі, а там немає людини, тільки порожні вікна

Покоління тих, що не дістали до зірок з верхньої полиці,

А стелаж впаде і розчавить у тебе дитину

Якщо запитають, відповідай, що ніде не боляче

А ви вилупилися, хіба є тут на що дивитися

Залазьте назад у свою шкаралупу

Закривайте очі як і раніше в залізний сейф

Досить жалості, сльози не ллються з порожніх графинів

Співчуття не шукає ніхто

Досить погляди кидати

Як монети у свиней скарбничок

А ти думав, що я — друг

Значить у мене є свій термін

Пам'ятаєш, нас не звали,

А ми все одно приходили в захват

І ніхто порізати не міг нас за тими стінами

Народжувалися, сідали за стол

І по шкірі зморшки писали сценарій

Не даючи нам вставити і кількох рядків

Мого часу скорбота