Der stille Grund - faun

Der Mondenschein verwirret

Die Tler weit und breit,

Die Bchlein, wie verirret,

Gehen durch die Einsamkeit.

Da drben sah ich stehen

Den Wald auf steiler Hh,

Die finstern Tannen sehen*

In einen tiefen See.

Ein Kahn wohl sah ich ragen,

Doch niemand, der ihn lenkt',

Das Ruder war zerschlagen,

Das Schifflein halb versenkt.

Eine Nixe auf dem Steine

Flocht dort ihr goldnes Haar,

Sie meint' sie, ware alleine,

Und sang so wunderbar.

Sie sang und sang, in den Bumen

Und Quellen rauscht' es sacht,

Und flsterte wie in Trumen

Die mondbeglnzte Nacht.

Ich aber stand erschrocken,

Denn ber Wald und Kluft

Klangen die Morgenglocken

Schon ferne durch die Luft.

Und htt ich nicht vernommen

Den Klang zu guter Stund,

Ware nimmermehr gekommen

Aus diesem stillen Grund.

Місячне світло збиває з пантелику

Долини далекі й широкі,

Маленькі книжечки, як блукають,

пройти крізь самотність

Я бачив, як він там стояв

Ліс на крутому пагорбі,

побачити темні ялини*

У глибоке озеро.

Я бачив ткацький верстат

Але нікому його направляти

Весло зламалося

Корабель наполовину затонув.

Русалка на камені

заплела там своє золоте волосся,

Вона сказала, що була сама

І так гарно співала.

Вона співала й співала на деревах

І пружини тихо шелестіла,

І шепотів, наче уві сні

Місячна ніч.

Але я стояв наляканий

Бо над лісом і прірвою

Пролунав ранковий дзвоник

Вже далеко по повітрю.

А я не чув

Звук у добру годину,

Товар так і не прийшов

З цієї мовчазної причини.