Epilogue - Eric Cantona, Dionysos

Un jour, peut-être pas le jour le plus froid du monde,

Mais pas loin, je décidais de retirer mon horloge.

De lourds flocons gorgés de pluie s’amoncelaient sur mes épaules

«C'est un bon jour pour s’arracher le cœur"me suis-je dit.

Lorsque j’ai tiré dessus,

J’ai eu l’impression qu’un bulldozer était en train

de tout casser entre mes poumons.

Les gens disent qu’on voit une lumière très intense quand la mort arrive,

En ce qui me concerne, je n’ai vu que des ombres.

Des ombres géantes, à perte de vue et une tempête de

neige aux flocons noirs.

La neige recouvrait progressivement mon corps,

D’abord les mains, puis les bras écartés.

Des roses semblaient pousser de la neige tellement

le sang gorgeait la poudreuse,

Puis elles se sont effacées.

Mon visage, puis mon corps tout entier ont disparu.

J'étais étrangement détendu et anxieux en même temps,

Comme si je me préparais à un très long voyage en avion.

Un dernier bouquet d'étincelles a poussé sous mes paupières,

Le souvenir de Miss Acacia dansant en équilibre sur

ses petits talons aiguilles,

Docteur Madeleine penchée sur moi, remontant l’horloge de mon coeur,

Arthur en train de vociférer son swing à coups de

«Oh when the saints go marchin' in»

Puis Miss Acacia dansant en équilibre sur ses petits talons aiguilles,

Encore et encore.

Nous étions le 28 octobre 1906, l’horloge,

Mon cœur et sa mécanique se sont arrêtés pour de bon.

Giant Jack is on your back now

Одного дня, можливо, не найхолоднішого дня в світі,

Але неподалік я вирішив зняти свій годинник.

На мої плечі звалилися просочені дощем пластівці

«Це гарний день, щоб вирвати своє серце», — подумав я.

Коли я зняв це,

Я відчував, ніби їде бульдозер

щоб розбити все між моїми легенями.

Люди кажуть, що ти бачиш дуже яскраве світло, коли приходить смерть,

Як на мене, я бачив лише тіні.

Гігантські тіні, наскільки сягає око, і буря

сніг з чорними пластівцями.

Сніг поступово вкрив моє тіло,

Спочатку руки, потім руки витягнуті вперед.

Здавалося, що зі снігу так багато виросли троянди

кров поглинула пил,

Потім вони зникли.

Моє обличчя, потім усе тіло зникли.

Я був дивно розслаблений і занепокоєний водночас,

Ніби готувався до дуже тривалої подорожі літаком.

Під повіками виріс останній букет іскор,

Спогад міс Акації балансує

її маленькі туфлі на шпильці,

Доктор Мадлен схилився наді мною, заводячи годинник мого серця,

Артур вигукує ударами ногами

«О, коли святі заходять»

Тоді міс Акація балансує на своїх маленьких шпильках,

Знову і знову.

Це було 28 жовтня 1906 року, годинник,

Моє серце та його механізми зупинилися назавжди.

Гігантський Джек зараз у вас на спині