Dialogue de sourds - Debout sur le zinc

Un jour devisaient gaiement deux jeunes amants

A la vie toute aussi belle qu’un vieux gréement

Aussi légère qu’un nuage, aussi frêle dans l’orage

Ce n’est pas le moindre de ces désagréments

«Quand pourrai-je enfin savoir si tu m’aimes vraiment?

Quand pourrai-je enfin savoir si tu m’aimes vraiment?

«Cette petite question vois-tu, me paraît bien saugrenue

Me paraît bien mal venue quand on a vingt ans !

Cette question je me la suis posée des années

Pour une catin, pour une belle, pour une fille bien née

Mais jamais au grand jamais, la réponse n’a satisfait

Cet énorme calembour qu’on appelle l’amour

Et si par malheur un jour, quelqu’un me répond

En croyant avoir compris ma jolie question

A cette heure je verrai fondre, tout comme un nuage sombre

Cette aimable plaisanterie qu’on appelle la vie

Le langage que tu tiens est désespérant

Et le film d’où il vient doit être navrant

Mais si j’ai envie d’y croire, toute seule dans le noir

Je ne pense pas que tu puisses m’en empêcher

Одного разу двоє молодих закоханих щасливо балакали

Для життя так само добре, як і старе обладнання

Легкий, як хмара, тендітний у шторм

Це не остання з цих незручностей

«Коли я нарешті дізнаюся, чи ти справді мене любиш?

Коли я нарешті зможу дізнатися, чи справді ти мене любиш?

«Це маленьке запитання, бачите, мені здається досить абсурдним

Мені це не здається, коли тобі двадцять!

Це питання я задаю собі роками

За повію, за красуню, за народжену дівчину

Але ніколи, ніколи відповідь не задовольняла

Цей величезний каламбур під назвою кохання

І якщо на нещастя одного разу хтось мені відповість

Думаю, я зрозумів своє гарне запитання

В цю годину я побачу, як тане, як темна хмара

Цей приємний жарт називається життям

Мова, яку ви тримаєте, безнадійна

І фільм, з якого вона знялася, напевно, розбиває серце

Але якщо я хочу в це вірити, то зовсім один у темряві

Я не думаю, що ти можеш мене зупинити