Alone - Dark Tranquillity

«Let me die», I cried as the curtain fell

And I stared in woe at the world before me My weeping eyes could not bear to tell

Or the shattered kingdom in ruins before me What became of the lands that were?

A pearl in the nest of memories

Forever gone… departed by the minds of man

Scavengers, feeding on your mother’s blood

Parasites of life, with my heart I condemn

Your ignorant ways

Like the leaves of the high trees

I wither and fall,

Borne by autumnal winds

To my funeral hall

I’m all alone in the grip of the silent sadness

I have been told to honour life

And what therein I’ll find

But if all I see is darkness,

Let me die and wake up blind

As the gleaming blade before me,

Singing lullabies of loss

Whispering «Death is your redeemer

To the paradise you’ve lost»

Mankind, evoker of inferno

Let me burn your honoured crown of creation

And dethrone you to ashes for aeons to come

Why should I stay here where I do not belong?

Of weakness burns my within… and empty shell

I’ve lost the way to the sanctity I need

I’ll greet the dawn that brings no life,

No frail beams of sun to cleanse the black night

My mournful roam has ended

I hide in the shadows white binding my time,

Sheltered from this world which disorderly rhyme

With the fury of damnation

Once I held in my hand the starlight of eden

And the white sky lay open in a soul that was free

(But the years flew so fast as the shadows were cast

And I woke up one morning with no reason to be)

I’m all alone in the shade of the nameless

«Дай мені померти», — крикнув я, коли опустилася завіса

І я в горі дивився на світ переді мною Мої заплакані очі не могли розповісти

Або зруйноване королівство в руїнах переді мною Що сталося з тими землями?

Перлина в гнізді спогадів

Назавжди пішов… відійшов у розумі людини

Сміттярці, які харчуються кров’ю вашої матері

Паразити життя, серцем засуджую

Ваші неосвічені способи

Як листя високих дерев

Я в’яну й падаю,

Несуть осінні вітри

До мого похоронного залу

Я зовсім один у полоні тихого смутку

Мені сказали шанувати життя

І що там я знайду

Але якщо я бачу лише темряву,

Дозволь мені померти й прокинутись сліпим

Як блискуче лезо переді мною,

Співають колискові втрати

Шепіт «Смерть — твій викупитель

У рай, який ти втратив»

Людство, збудник пекла

Дозвольте мені спалити твою шановну корону творіння

І скинути вас з престолу до попелу на наступні еони

Чому я маю залишатися тут, де мені не місце?

Слабкість обпікає мене зсередини... і порожня оболонка

Я втратив шлях до святості, яка мені потрібна

Я привітаю світанок, що не приносить життя,

Немає тонких променів сонця, щоб очистити чорну ніч

Моє скорботне блукання закінчилося

Я ховаю в тінь білий, пов’язуючи мій час,

Захищений від цього світу, який безладно римується

З люттю прокляття

Одного разу я тримав у руці зірки райю

І біле небо лежало відкрите в душі, яка була вільною

(Але роки пролетіли так швидко, що відкидалися тіні

І я прокинувся одного ранку без причин бути)

Я зовсім один у тіні безіменного