Farewell to Pripyat - Christy Moore

It was a Friday in April 1986,

The day that the nightmare began,

When the dust it rained down on our buildings and streets,

And entered our bedrooms at noon,

Touched the grass and the streets, bicycles, cars,

Beds books and picture frames too,

We stood around, helpless, confused,

Nobody knew what to do.

At two o’clock on Sunday the buses arrived,

A fleet of a thousand or more,

We were ordered to be on our way,

Not knowing what lay in store,

Some of our citizens fled in dismay,

And looked for a good place to hide,

Four o’clock came and the last bus pulled out,

T’was the day our lovely town died.

And the shirts sheets and handkerchiefs crack in the wind,

On the window ledge the withering plants,

And the Ladas and Volga’s are parked by the door,

And the bike’s in its usual stance.

Our evergreen trees lie withered and drooped,

They’ve poisoned our fertile land,

The streets speak a deafening silence,

Nothing stirs but the sand.

A visit back home is so eerie today,

A modern Pompeii on view,

To see all the old shops and the Forest Hotel,

And the Promyet Cinema too.

The mementos we gathered were all left behind,

Our Photos, letters and cards,

The toys of our children untouchable now,

Toy soldiers left standing on guard.

So fare thee well Pripyat, my home and my soul,

Your sorrow can know no relief,

A terrifying glimpse of the future you show,

Your children all scattered like geese,

The clothes line still sways but the owners long gone,

As the nomadic era returns,

The question in black and white blurred into grey,

The answer is too easy to learn.

Це була п’ятниця квітня 1986 року,

День, коли почався кошмар,

Коли пил падав на наші будинки та вулиці,

І опівдні увійшов у наші спальні,

Торкнувся трави і вулиць, велосипедів, машин,

Ліжкові книги та рамки для картин також,

Ми стояли довкола, безпорадні, розгублені,

Ніхто не знав, що робити.

У неділю о другій годині прибули автобуси,

флот із тисячею чи більше,

Нам наказали бути в дорогу,

Не знаючи, що лежить у магазині,

Деякі наші громадяни втекли від страху,

І шукав гарне місце, щоб сховатися,

Настала четверта і виїхав останній автобус,

Це був день, коли померло наше чудове місто.

І сорочки простирадла й хустки тріщать від вітру,

На карнизі вікна в'януть рослини,

А "Лади" і "Волги" припарковані біля дверей,

І велосипед у звичайній позиції.

Наші вічнозелені дерева лежать висохлі й пониклі,

Вони отруїли нашу родючу землю,

Вулиці говорять глухою тишею,

Ніщо не ворушиться, крім піску.

Візит додому сьогодні такий моторошний,

Сучасні Помпеї,

Щоб побачити всі старі магазини та готель Forest,

І кінотеатр «Пром’єт» теж.

Зібрані нами спогади залишилися позаду,

Наші фотографії, листи та листівки,

Іграшки наших дітей тепер недоторканні,

Іграшкові солдатики залишилися на сторожі.

Прощай тобі, Прип’ять, дім мій і душа моя,

Ваша скорбота не може пізнати полегшення,

Страшний погляд на майбутнє, яке ви показуєте,

Твої діти всі розсипалися, як гуси,

Шнур для одягу все ще коливається, але власники давно пішли,

Коли кочова ера повертається,

Питання в чорно-білому розмите в сіре,

Відповідь занадто легко навчитися.