Maria - Anibal Troilo

Acaso te llamaras solamente María.

No sé si eras el eco de una vieja canción

Pero hace mucho, mucho, fuiste hondamente mía

Sobre un paisaje triste, desmayado de amor…

El Otoño te trajo, mojando de agonía

Tu sombrerito pobre y el tapado marrón…

Eras como la calle de la Melancolía

Que llovía…llovía sobre mi corazón.

María.

En las sombras de mi pieza

Es tu paso el que regresa…

María.

Y es tu voz, pequeña y triste

La del día en que dijiste:

«Ya no hay nada entre los dos.»

María.

La más mía.

La Lejana.

Si volviera otra mañana

Por las calles del adiós.

Tus ojos eran puertos que guardaban ausentes

Su horizonte de sueños y un silencio de flor…

Pero tus manos buenas, regresaban presentes

Para curar mi fiebre, desteñidas de amor…

Un Otoño te trajo.

Tu nombre era María

Y nunca supe nada de tu rumbo infeliz…

Si eras como el paisaje de la Melancolía

Que llovía…llovía, sobre la calle gris…

Можливо, вас звали лише Марією.

Я не знаю, чи ти був відлунням старої пісні

Але давно-давно ти був глибоко моїм

На сумному краєвиді, знепритомнівшим від любові...

Осінь принесла тобі, мокнучу агонією

Твій бідний капелюшок і коричневе пальто…

Ти був як вулиця Меланхолії

Що йшов дощ... дощ линув на моє серце.

Мері.

У тіні моєї кімнати

Це твій крок повертається...

Мері.

І це твій голос, маленький і сумний

Того дня, коли ти сказав:

— Між цими двома більше нічого немає.

Мері.

Найбільш мій.

Далекий.

Якби я повернувся ще вранці

Вулицями прощання.

Твої очі були портами, яких постійно не було

Його горизонт мрій і тиша квітки…

Але твої добрі руки повернули подарунки

Щоб вилікувати мою гарячку, згасла від любові...

Принесла тобі осінь.

тебе звали Марія

І я ніколи не чув про твій нещасний курс...

Якби ти був схожий на пейзаж меланхолії

Що йшов дощ… йшов дощ, на сірій вулиці…