Рафаэль - Александр Малинин

Он приставал к ней, красивый и тонкий,

Как приставали по Возрождения меркам,

И дрожали барабанные перепонки,

А ей все казалось Евой или Венеркой.

Богоматерь, а как же Илья?

Но я девушка, заметит вдруг…

А что скажет церковь и семья?

А мне нужен девичий испуг.

Не шевелись, тебя просят

Все, для кого ты целью была.

Не шевелись, дождливой осенью

Ты лучшие ночи свои провела.

Не шевелись, ты — исчадье дома,

Входишь, они бессловесны и немощны.

Не шевелись, тебе все знакомо:

Слова, что будут, и сцены.

Ты устала держаться за дней реку,

Ты готова разрыдаться, да вот и некому.

Не шевелись, почти все готово.

Сними свою скатерть, ну, скажи свое слово,

Сикстинская Богоматерь.

«Я люблю тебя», — разнеслось по небесам

Шепотом, переходящим в гром,

И сознание ударило по зеленым глазам,

Так же больно, как ром.

И унося ее, ветер чудил,

Даря Флоренции запах мадоньего тела.

И улицы втягивали, насколько хватало сил,

Запах грота под Вифлеемом.

«Я люблю», и приходили волхвы,

«Я люблю», и в Египет бегство.

«Я люблю», и он делает стул и смотрит ввысь,

Будто там его место.

Не шевелись, он сказал: «Ухожу»,

Не шевелись, он нищ и слаб.

Не шевелись, ну, хотите, я все человечество заново рожу,

Только б не видеть, что он распят, как раб.

Не шевелись, облака не стареют,

Стареют натурщицы и вещей конвой.

«Я люблю тебя», и запало семя

В тело душой.

Він приставав до неї, красивий і тонкий,

Як чіплялися за Відродження мірками,

І тремтіли барабанні перетинки,

А їй все здавалося Євою або Венеркою.

Богоматір, а як Ілля?

Але я дівчина, помітить раптом...

А що скаже церква і сім'я?

А мені потрібен дівочий переляк.

Не ворушись, тебе просять

Все, для кого ти метою була.

Не ворушились, дощової осені

Ти найкращі ночі свої провела.

Не ворушись, ти — хазяїн,

Входиш, вони безсловесні і немічні.

Не ворушись, тобі все знайоме:

Слова, що будуть, і сцени.

Ти втомилася триматися за дні річку,

Ти готова розплакатися, так і нікому.

Не ворушились, майже все готове.

Зніми свій скатертину, ну, скажи своє слово,

Сикстинська Богоматір.

«Я люблю тебе», — рознеслося по небесам

Пошепки, що переходять у гром,

І свідомість вдарила по зелених очах,

Так само боляче, як ром.

І відносячи її, вітер дивував,

Даруючи Флоренції запах мадонячого тіла.

І вулиці втягували, наскільки вистачало сил,

Запах грота під Віфлеємом.

«Я люблю», і приходили волхви,

«Я люблю», і в Єгипет втеча.

«Я люблю», і він робить стілець і дивиться вгору,

Наче там його місце.

Не ворушилися, він сказав: «Іду»,

Не ворушилися, він жебрак і слабкий.

Не ворушилися, ну, хочете, я все людство заново моржу,

Тільки б не бачити, що він розіп'ятий, як раб.

Не ворушилися, хмари не старіють,

Старіють натурниці і речовий конвой.

«Я люблю тебе», і запало насіння

В тіло душею.