А всё-таки жаль… - Булат Окуджава

Былое нельзя воротить -- и печалиться не о чем:

у каждой эпохи свои подрастают леса.

А все-таки жаль, что нельзя с Александром Сергеичем

поужинать в «Яр» заскочить хоть на четверть часа.

Теперь нам не надо по улицам мыкаться ощупью:

машины нас ждут и ракеты уносят нас вдаль.

А все-таки жаль, что в Москве больше нету извозчиков,

хотя б одного, и не будет отныне, -- а жаль.

Я кланяюсь низко познания морю безбрежному,

разумный свой век, многоопытный век свой любя.

А все-таки жаль, что кумиры нам снятся по-прежнему,

и мы до сих пор все холопами числим себя.

Победы свои мы ковали не зря и вынашивали,

мы все обрели -- и надежную пристань, и свет…

А все-таки жаль: иногда над победами нашими

встают пьедесталы, которые выше побед.

Москва, ты не веришь слезам -- это время проверило,

железное мужество, твердость и сила во всем.

Но если бы ты в наши слезы однажды поверила,

ни нам, ни тебе не пришлось бы грустить о былом.

Былое нельзя воротить… Выхожу я на улицу

и вдруг замечаю: у самых Арбатских ворот

извозчик стоит, Александр Сергеич прогуливается…

Ах, завтра, наверное, что-нибудь произойдет!

Колишнє не можна повернути - і журитися не про що:

у кожної епохи свої підростають ліси.

А все-таки шкода, що не можна з Олександром Сергєїчем

повечеряти в «Яр» заскочити хоч на чверть години.

Тепер нам не треба по вулицях микатися на дотик:

машини на нас чекають і ракети несуть нас у далечінь.

А все-таки шкода, що в Москві більше немає візників,

хоча б одного, і не буде відтепер, - а жаль.

Я кланяюся низько пізнання безмежному морю,

розумний свій вік, багатодосвідчений вік свій люблячи.

А все-таки шкода, що кумири нам сняться, як і раніше,

і ми досі всі холопами рахуємо себе.

Перемоги свої ми кували недаремно і виношували,

ми все знайшли — і надійну пристань, і світло…

А все-таки шкода: іноді над нашими перемогами

встають п'єдестали, які вищі за перемоги.

Москва, ти не віриш сльозам - цей час перевірив,

залізна мужність, твердість і сила в усьому.

Але якщо би ти в наші сльози одного разу повірила,

ні нам, ні тобі не довелося би сумувати за колишнім.

Колишнє не можна повернути… Виходжу я на вулицю

і раптом помічаю: біля самих Арбатських воріт

візник стоїть, Олександр Сергійович ходить...

Ах, завтра, мабуть, щось станеться!