Опять один - Стас Михайлов

Опять один и только тень немых гардин.

И нету сна, со мной лишь горечь и тоска.

Что ж не идешь?

Мою хандру не отведешь.

Под стать и этот серый дождь, стучит в окно.

Я каждый день ищу тебя в толпе людской,

Но видно мне, так уготовано судьбой.

Входить в наш дом и не увидеть тебя в нем,

Садиться молча за столом и снова ждать.

Проходит дней осенних марафон,

Тоска и грусть опять стучит в мой дом.

Уйдешь ты, скрывшись в темноту ночи,

А губы шепчут мне «Душа кричит».

Как трудно верить, это был не сон.

Ты вся от Бога, ты вошла в мой дом.

Минуты данные нам на двоих,

Сейчас уйдут и не вернут нам их.

Знову один і тільки тінь німих гардин.

І немає сну, зі мною лише гіркота і туга.

Що ж не йдеш?

Мою нудьгу не відведеш.

Під стать і цей сірий дощ, стукає у вікно.

Я кожного дня шукаю тебе в натовпі людському,

Але видно мені, так уготовано долею.

Входити в наш будинок і не побачити тебе в ньому,

Сідати мовчки за столом і знову чекати.

Проходить днів осінніх марафон,

Туга і смуток знову стукає в мій будинок.

Втечеш ти, сховавшись у темряву ночі,

А губи шепочуть мені «Душа кричить».

Як важко вірити, це був не сон.

Ти вся від Бога, ти увійшла до мого дому.

Хвилини дані нам на двох,

Зараз підуть і не повернуть нам їх.