Тишины хочу - Микаэл Леонович Таривердиев

Тишины хочу, тишины…

Нервы, что ли, обожжены?

Тишины…

чтобы тень от сосны,

щекоча нас, перемещалась,

холодящая словно шалость,

вдоль спины, до мизинца ступни,

тишины…

звуки будто отключены.

Чем назвать твои брови с отливом?

Понимание —

молчаливо.

Тишины.

Звук запаздывает за светом.

Слишком часто мы рты разеваем.

Настоящее — неназываемо.

Надо жить ощущением, цветом.

Кожа тоже ведь человек,

с впечатленьями, голосами.

Для нее музыкально касанье,

как для слуха — поет соловей.

Как живется вам там, болтуны,

чай, опять кулуарный авралец?

горлопаны не наорались?

тишины…

Мы в другое погружены.

В ход природ неисповедимый,

И по едкому запаху дыма

Мы поймем, что идут чабаны.

Значит, вечер.

Вскипают приварок.

Они курят, как тени тихи.

И из псов, как из зажигалок,

Светят тихие языки.

Тиші хочу, тиші...

Нерви, чи що, обпалені?

Тиші…

щоб тінь від сосни,

лоскочучи нас, переміщалася,

холодяча немов пустощі,

вздовж спини, до мізинця ступні,

тиші…

звуки ніби вимкнені.

Чим назвати твої брови з відливом?

Розуміння —

мовчазно.

Тиші.

Звук запізнюється за світлом.

Занадто часто ми розтаємо.

Справжнє — неназване.

Потрібно жити відчуттям, кольором.

Адже шкіра теж людина,

з враженнями, голосами.

Для неї музично торкання,

як для слуху - співає соловей.

Як живеться вам там, балакуни,

чай, знову кулуарний авралець?

горлопани не напахалися?

тиші…

Ми в інше занурені.

Вхід природ несповідний,

І за їдким запахом диму

Ми зрозуміємо, що йдуть чабани.

Значить, вечір.

Закипають приварок.

Вони курять, мов тіні тихі.

І із псів, як із запальничок,

Світлять тихі мови.