Любовь и боль - Валерия

Помнишь, однажды зал стал пустым, свет погас —

Это ты в первый раз отнял у меня музыку души.

А я, из тысяч лиц за столько лет и не нашла

Никого, кто б реки горькие из слёз моих осушил.

Нельзя!

Я звала любовью боль, а так нельзя!

Вновь не станет зола пламенем.

А я - отрекаюсь, отпускаю.

Бог - судья, я любила тебя.

Полон огромный зал.

Ну, что же ты прячешь взгляд!

Виновато время ли, что его никак не вернуть назад?

Тысячам этих лиц всю боль свою я раздам -

Если дороже душа моя, любовь моя их сердцам!

Нельзя!

Я звала любовью боль, а так нельзя!

Вновь не станет зола пламенем.

А я - отрекаюсь, отпускаю.

Бог - судья, я любила тебя.

Нельзя!

Я звала любовью боль, а так нельзя!

Нельзя!

Я звала любовью боль, а так нельзя!

Нельзя!

Я звала любовью боль, а так нельзя!

Я любила тебя.

Пам'ятаєш, одного разу зала стала порожньою, світло згасло.

Це ти вперше забрав у мене музику душі.

А я з тисяч осіб за стільки років і не знайшла

Нікого, хто б гіркі річки зі сліз моїх осушив.

Не можна!

Я кликала любов'ю біль, а так не можна!

Знову не стане зла полум'ям.

А я – зрікаюся, відпускаю.

Бог – суддя, я любила тебе.

Повна величезна зала.

Що ж ти ховаєш погляд!

Чи винний час, що його не повернути назад?

Тисячам цих осіб увесь біль свій я роздам -

Якщо дорожча душа моя, то любов моя їхнім серцям!

Не можна!

Я кликала любов'ю біль, а так не можна!

Знову не стане зла полум'ям.

А я – зрікаюся, відпускаю.

Бог – суддя, я любила тебе.

Не можна!

Я кликала любов'ю біль, а так не можна!

Не можна!

Я кликала любов'ю біль, а так не можна!

Не можна!

Я кликала любов'ю біль, а так не можна!

Я любила тебе.