Да разве могут дети Юга - Татьяна Никитина, Сергей Никитин

Да разве могут дети юга,

Где розы блещут в декабре,

Где не разыщешь слова «вьюга»

Ни в памяти, ни в словаре,

Да разве там, где небо сине

И не слиняет ни на час,

Где испокон веков поныне

Все то же лето тешит глаз,

Да разве им хоть так, хоть вкратце,

Хоть на минуту, хоть во сне,

Хоть ненароком догадаться,

Что значит думать о весне,

Что значит в мартовские стужи,

Когда отчаянье берет,

Все ждать и ждать, как неуклюже

Зашевелится грузный лед.

А мы такие зимы знали,

Вжились в такие холода,

Что даже не было печали,

Но только гордость и беда.

И в крепкой, ледяной обиде,

Сухой пургой ослеплены,

Мы видели, уже не видя,

Глаза зеленые весны.

Так хіба можуть діти півдня,

Де троянди блищать у грудні,

Де не розшукаєш слова «завірюха»

Ні в пам'яті, ні в словнику,

Так хіба там, де небо синє

І не злиняє ні на годину,

Де споконвіку понині

Все те літо тешить око,

Так хіба їм хоч так, хоч коротенько,

Хоч на хвилину, хоч усні,

Хоч ненароком здогадатися,

Що означає думати про весну,

Що означає в березневі холоднечі,

Коли відчай бере,

Все чекати і чекати, як незграбно

Ворухнеться важкий лід.

А ми такі зими знали,

Вжилися в такі холоди,

Що навіть не було печалі,

Але тільки гордість і біда.

І в міцній, крижаній образі,

Сухою пургою засліплені,

Ми бачили, вже не бачачи,

Очі зелені весни.