Башня из слоновой кости - Oxxxymiron

По асфальту, мимо цемента,

Избегая зевак, под аплодисменты

Обитатели спальных аррондисманов.

Социального дна, классы нац.элементов.

Мимо зданий муниципального центра.

И статуи вице-мэра, насвистывая концерты;

Я спускаюсь беспрецедентно оправдан.

И лицемерно помилованный — тридцатилетний.

Бля, меня явно любит Вселенная.

Не знай меня все, — я вряд ли бы уцелел там.

Но, видимо, мэру надо улицы бедным продать.

Было милосердие то, правосудие, щедрость — хер знает...

Я живой, спасибо фортуне!

Я балансирую через пропасти на ходулях.

Иду, сутулясь, и подпрыгиваю, как дурень,

Сквозь судьбы и бури, к неуловимой Ultima Thule.

Я думал, время вышло, вымя выдоено.

На дороге рытвины и выбоины, валуны и глыбы

На моей тропе меж мира, войны.

Одни считают, что я сильно хитровыебанный.

Другие — видят во мне наивный мир игр и книг.

Ты пойми: я — гибрид, я вырос: и таким, и таким.

Я не был задуман для света софитов, интриг.

И адреналина, выбор линии судьбы не хитрит.

Я просто годами писал и смотрел в окно.

Зачёркивал, стирал, неустанно толстел блокнот.

Хрупкие миры распадались во тьме на столп,

Покуда мёртвые кумиры взирали со стен во двор.

Я был один, мироздание по краю вело.

Теперь, из каждого киоска смотрит моё ебло.

Но что изменилось?

Ничего внутри, а с виду — зело!

Ведь закрутили в узелок сильные мира сего.

До того, что стресс, кипиш, бег, квиддич.

Раньше я думал, что в тридцать лет — финиш.

Но я здесь, видишь, — Glenfiddich.

Они куксились, сдулись.

Хули ты не сгинешь?

Они что-то просят и портят воздух и нервы.

Судмедэксперт то ли кровь, то ли сперму.

Суке — руку и сердце, издателям — букера, сделки.

Читателям — чучела в клетке.

Эй!

Я видел цирк ваш с виселицы.

Забудьте Сунь-цзы и Лао-цзы.

Ведь в этом цирке лишь два пути: суицид или стоицизм.

И если выбрал не суицид, тогда — терпи, хватит ныть, дай во всю идти.

И да, мы ссым, каждый сыт, страх и солипсизм, но на зло миру мы взлетим среди суеты.

Мой город вне времени, вне территории, племени, рода и империи.

Троя, Помпеи, Рим... Мой город — морок и видение, что во тьме видит Бедуин.

Мой город на горе руин.

Мой город — лабиринт, где по нему слепой и неумелый гид;

И мой город не верит им.

Его правление внутри, но не под горой, и не в мэрии.

Я — стоик, будто Луций Сенека,

Спускаюсь от палаццо элиты к улицам Гетто.

Раз уцелел, то надо жить и глубже дышать.

И Девочка «пиздец» ушла, предав, но я переживу и это...

Ты ответь на такой вопрос мне:

Может ли творец жить в башне из слоновой кости?

Вхожем быть дворец или яро против вельмож,

Или сохранять свой нейтралитет...

Ты еще не дома?

Странно...

Слушай, ну, что я могу тебе сказать, кроме того, что ты — идиот?!

И я, очень рада, что тебя отпустили... Мы тут все, чуть с ума не сошли...

В общем, ты возвращайся, а я, пока прочитаю «Где нас нет...»

Кстати... Название — говно!

Целую!

По асфальту, повз цемент,

Уникаючи роззяв, під оплески

Мешканці спальних аррондісманів.

Соціального дна, класи нац.

Повз будівель муніципального центру.

І статуї віце-мера, насвистуючи концерти;

Я спускаюся безпрецедентно виправданий.

І лицемірно помилуваний – тридцятирічний.

Бля, мене явно любить Всесвіт.

Не знай мене все, — я навряд чи вцілів би там.

Але, певне, меру треба вулиці бідним продати.

Було милосердя, правосуддя, щедрість — хер знає...

Я живий, дякую фортуні!

Я балансую через прірви на ходулях.

Іду, сутулячись, і підстрибую, як дурень,

Крізь долі та бурі, до невловимої Ultima Thule.

Я думав, час вийшов, вим'я видоїти.

На дорозі вибоїни, вибоїни, валуни та брили

На моїй стежці між миром, війною.

Одні вважають, що я дуже хитровибаний.

Інші бачать у мені наївний світ ігор і книг.

Ти зрозумій: я гібрид, я виріс: і таким, і таким.

Я не був задуманий для світла софітів, інтриг.

І адреналіну, вибір лінії долі не хитрує.

Я просто роками писав і дивився у вікно.

Закреслював, стирав, невпинно товщав блокнот.

Крихкі світи розпадалися в темряві на стовп,

Поки мертві кумири дивилися зі стін надвір.

Я був один, світобудова по краю вела.

Тепер із кожного кіоску дивиться моє ебло.

Але що змінилося?

Нічого всередині, а на вигляд — зело!

Адже закрутили в вузлик сильні цього світу.

До того, що стрес, кипиш, біг, квідич.

Раніше я думав, що тридцять років — фініш.

Але я тут, бачиш, Glenfiddich.

Вони куксились, здулися.

Хулі ти не згинеш?

Вони щось просять і псують повітря та нерви.

Судмедексперт чи кров, чи сперму.

Суке – руку та серце, видавцям – букера, угоди.

Читачам – опудало в клітці.

Гей!

Я бачив цирк ваш із шибениці.

Забудьте Сунь-цзи та Лао-цзи.

Адже в цьому цирку лише два шляхи: суїцид чи стоїцизм.

І якщо вибрав не суїцид, тоді - терпи, вистачить нити, дай на всю йти.

І так, ми симо, кожен ситий, страх і соліпсизм, але на зло світу ми злетимо серед суєти.

Моє місто поза часом, поза територією, племенем, родом та імперією.

Троя, Помпеї, Рим... Моє місто — морок і бачення, що у темряві бачить Бедуїн.

Моє місто на горі руїн.

Моє місто - лабіринт, де по ньому сліпий і невмілий гід;

І моє місто не вірить їм.

Його правління всередині, але не під горою і не в мерії.

Я — стоїк, наче Луцій Сенека,

Спускаюся від палацу еліти до вулиць Гетто.

Раз уцілів, то треба жити і глибше дихати.

І Дівчинка піздка пішла, зрадивши, але я переживу і це...

Ти дай відповідь на таке запитання мені:

Чи може творець жити у вежі зі слонової кістки?

Входим бути палац чи яро проти вельмож,

Або зберігати свій нейтралітет...

Ти ще не вдома?

Дивно...

Слухай, ну, що я можу тобі сказати, крім того, що ти ідіот?!

І я, дуже рада, що тебе відпустили... Ми тут усі, трохи збожеволіли...

Загалом, ти повертайся, а я поки прочитаю «Де нас немає...»

До речі... Назва – гівно!

Цілую!