Слишком много - OTRIX

Я ронял на кровать морфином тебя

И ты в моем театре на правах Мальвины.

Теряй этот убогий мир в красновато-милых тенях,

Забывая фразы и слова, дави и ныряй.

И мы снова на сутки без чувств,

На сутки без разума и молча, но ясно.

И нам голос не нужен не чуть.

Ты не говорила, чего хочешь, но я знал.

Мы закрывались от мира и жили,

И прятали секреты под длинный рукав.

Бледную кожу, избитые жилы,

Всё удовольствие и вкус у невинных украв.

Наши глаза не теряли оттенок,

Каждый день обретая всё больший азарт.

Мы душой отрекались от тела,

Зная, что давно уж нету пути назад нам.

Я ронял на кровать морфином тебя,

Дешевую душу твою в руках бессильно трепля,

Заставляя мнимый рай даримый принять,

Забывая фразы и слова, дави и ныряй.

И мы снова на сутки без чувств,

На сутки без разума и молча, но ясно.

И нам голос не нужен не чуть.

Ты не говорила, чего хочешь, но я знал.

И наши месяцы были на сто лет,

Мы даже начали путать сюжеты,

И я выкладывал ампулы жизни на столик,

И ты не думая хватала, чтоб продлить всё это.

Наверно, из-за них ты и была со мной,

И всё это вовсе не важно, и я вроде бы я купил

Твою любовь.

Мог бы сомневаться,

Но я видел как ты плачешь, когда я приходил без них.

Последний месяц ты просто молчишь,

Немо вопрошая, где твой сладкий раствор.

И в груди кончился воздух почти.

Ты знаешь финал, но нажать бы на «Стоп».

И мы возьмем на себя слишком много.

Чтобы остаться вместе и не иссякнуть.

Сделаем всё пышно, громко,

Введя ровно по 250 внутрь.

Я роняв на ліжко морфіном тебе

І ти в моєму театрі на правах Мальвіни.

Втрачай цей убогий світ у червонувато-милих тінях,

Забуваючи фрази і слова, души і пірнай.

І ми знов на добу без почуттів,

На добу без розуму і мовчки, але ясно.

І нам голос не потрібний не трохи.

Ти не говорила, чого хочеш, але я знав.

Ми закривалися від світу і жили,

І ховали секрети під довгий рукав.

Бліду шкіру, побиті жили,

Все задоволення і смак у невинних вкрав.

Наші очі не втрачали відтінок,

Щодня знаходячи все більший азарт.

Ми душею зрікалися тіла,

Знаючи, що давно вже немає шляху назад нам.

Я роняв на ліжко морфіном тебе,

Дешеву душу твою в руках безсило тремтячи,

Примушуючи уявний рай дарований прийняти,

Забуваючи фрази і слова, души і пірнай.

І ми знов на добу без почуттів,

На добу без розуму і мовчки, але ясно.

І нам голос не потрібний не трохи.

Ти не говорила, чого хочеш, але я знав.

І наші місяці були на сто років,

Ми навіть почали плутати сюжети,

І я викладав ампули життя на столик,

І ти не думаючи хапала, щоб продовжити все це.

Напевно, через них ти і була зі мною,

І все це зовсім неважливо, і я начебто я купив

Твоє кохання.

Міг би сумніватися,

Але я бачив як ти плачеш, коли я приходив без них.

Останній місяць ти просто мовчиш,

Немо запитуючи, де твій солодкий розчин.

І в грудях скінчилося повітря майже.

Ти знаєш фінал, але натиснути на «Стоп».

І ми візьмемо на себе надто багато.

Щоб залишитися разом і не вичерпатися.

Зробимо все пишно, голосно,

Ввівши рівно по 250 всередину.