Стремя и люди - Облачный край

Люди и стремя…

Стремя и люди…

Через пустыню я плыл на верблюде.

Ночь, Млечный путь растекался туманом

И тишина расползлась по барханам.

Хватит, устал, надрываться не буду,

Дам отдохнуть и себе и верблюду.

В небо глядя, я лежал в мешке спальном,

Думать хотелось о чем-то глобальном.

Наш караван продвигается к свету,

Кто видит сны, кто считает монету,

Кто-то резвится верхом на невесте.

Кто?!

А неважно, ведь главное вместе.

Главное — к свету, а там будь что будет —

Солнце их труп поцелуем разбудит.

Общий порыв сцементировал груди!

Люди и стремя…

Стремя и люди…

Точней, чем всякий компас

Созвездий указатель

Восток нам обозначил,

Наш путь лежал туда.

А с гор, с вершин холодных

Суровый и угрюмый,

Технический директор

Обеспечивал тылы.

Я весел, я беспечен,

Но почему-то змеи,

Свои покинув норы,

Ползут, как будто больше некого убить?!

Мы шли с почтенным видом,

Мы шли в достойном темпе,

И часть аборигенов

Примкнула к нам в пути.

Все члены каравана —

Душевные партнеры,

И если кто отстанет,

Отставшего догонят и сумеют убедить.

Мы шли с трудом и долго,

Верблюды зароптали,

Но вдруг впередсмотрящий

Уперся лбом в оазис и все крикнули:

«УРА!!!»

Люди і стрем'я…

Стрім і люди…

Через пустелю я плив на верблюді.

Ніч, Чумацький шлях розтікався туманом

І тиша розповзлася по Барханах.

Досить, втомився, надриватися не буду,

Дам відпочити і собі і верблюду.

У небо дивлячись, я лежав у мішку спальному,

Думати хотілося про щось глобальне.

Наш караван просувається до світла,

Хто бачить сни, хто рахує монету,

Хтось пустує верхи на нареченій.

Хто?

А неважливо, адже головне разом.

Головне — до світла, а там будь що буде —

Сонце їхній труп поцілунком розбудить.

Загальний порив зціментував груди!

Люди і стрем'я…

Стрім і люди…

Точніше, ніж будь-який компас

Сузір'ї вказівник

Схід нам позначив,

Наш шлях лежав туди.

А з гор, з вершин холодних

Суворий і похмурий,

Технічний директор

Забезпечував тили.

Я веселий, я забезпечений,

Але чомусь змії,

Свої залишивши нори,

Повзуть, ніби більше нема кого убити?!

Ми йшли з поважним виглядом,

Ми йшли в гідному темпі,

І частина аборигенів

Приєдналася до нам у шляху.

Усі члени каравану—

Душевні партнери

І якщо хто відстане,

Відсталого наздоженуть і зможуть переконати.

Ми ішли насилу і довго,

Верблюди нарікали,

Але раптом передбачаючий

Уперся чолом в оазис і всі крикнули:

«УРА!»