мы едем домой - Ночные Снайперы

Наши губы молчат в ожиданьи тепла.

Твоя ладонь тиха и смугла,

как сливочная карусель.

Мы едем домой вдвоем.

Мы не ждем гостей.

А люди напротив в немом витраже

готовятся лечь и уснуть уже,

и это им не впервой.

А мы совершим

первый полет, когда мы приедем домой.

Ночь пропускает тепло через сплетение рук.

Нежность плавит оковы мои.

На губах долгожданный рождается круг.

Темнота превращается в тонущий звук.

И говоришь ты мне: «Да, да, да».

Мы сотканы из вчерашних дней.

Но не горит для меня звезда,

она кому-то сейчас нужней.

И этот мягкий полет к тебе

меня спасает от пустоты.

Только бы время позволило нам

хоть немного без глупой пожить суеты.

Сердце живет в груди солнцем, сжигающим суть.

Мой поводырь оказался лжецом.

Где же теперь закончится путь?

Когда я смогу отдохнуть?

Но знай, что гибнуть в твоих руках

мне все же легче, чем жить одной.

Воскреснуть в пепле твоих шагов

мне было трудно, любимый мой.

И если встретиться суждено,

то западня пустых лиц не в счет.

Только бы время позволило вырвать

из тлена хотя бы еще один год.

Утро растащит опять нас по разным углам.

Пропасть лежит между жизнью и мной.

Но греть ладони в холодной земле

мне рано, пока есть потребность в тепле.

И говоришь ты мне: «Да, да, да».

Наші губи мовчать в очікуванні тепла.

Твоя долоня тиха і смугла,

як вершкова карусель.

Ми їдемо додому вдвох.

Ми не чекаємо гостей.

А люди навпроти в німому вітражі

готуються лягти і заснути вже,

і це їм не вперше.

А ми зробимо

перший політ, коли ми приїдемо додому.

Ніч пропускає тепло через сплетіння рук.

Ніжність плавить мої кайдани.

На губах довгоочікуваний народжується коло.

Темрява перетворюється на тонутий звук.

І говориш ти мені: «Так, так, так».

Ми зіткані зі вчорашніх днів.

Але не горить для мене зірка,

вона комусь зараз потрібніша.

І цей м'який політ до тебе

мене рятує від порожнечі.

Тільки би час дозволив нам

хоч трохи без дурної пожити суєти.

Серце живе в грудях сонцем, що спалює суть.

Мій поводир виявився брехуном.

Де тепер закінчиться шлях?

Коли я зможу відпочити?

Але знай, що гинути в твоїх руках

мені все ж легше, ніж жити одній.

Воскреснути в попелі твоїх кроків

мені було важко, любий мій.

І якщо зустрітися судилося,

то західня порожніх осіб не рахунок.

Тільки би час дозволив вирвати

із тлену хоча б ще один рік.

Ранок розтягне знову нас по різних кутках.

Прірва лежить між життям і мною.

Але гріти долоні в холодній землі

мені рано, поки є потреба в теплі.

І говориш ти мені: «Так, так, так».