дождь - Ночные Снайперы

Есть в дожде откровенье — потаенная нежность и старинная сладость примиренной

дремоты,

Просыпается с ним безыскусная песня и трепещет душа усыпленной природы.

Это землю лобзают поцелуем лазурным, первобытное снова оживает поверье.

Сочетаются Небо и Земля, как впервые и великая кротость разлита в предвечерье.

Роковое томленье по загубленной жизни, неотступную думу: «Все напрасно,

все поздно!»

Или призрак тревожный невозможности утра и страдание плоти, где таится угроза.

В этом сером звучанье пробуждается нежность, небо нашего сердца просияет

глубоко,

Но надежды невольно обращаются в скорби, созерцая погибель этих капель на

стеклах.

Тишине ты лепечешь первобытную песню и листве повторяешь золотое преданье,

А пустынное сердце постигает их горько в безысходной и черной пентаграмме

страданья.

В сердце те же печали, что в дожде просветленном, примиренная скорбь о

несбыточном часе.

Для меня в небесах возникает созвездье, но мешает мне сердце созерцать это

счастье.

Є в дощі одкровення — таємна ніжність і стара насолода примиреної

дрімоти,

Прокидається з ним нехитра пісня і тремтить душа приспаної природи.

Це землю цілують поцілунком блакитним, первісне знову оживає повір'я.

Поєднуються Небо і Земля, як вперше і велика лагідність розлита у передвечір'я.

Фатальна томля за погубленою життя, невідступну думу: «Все марно,

все пізно!

Або привид тривожний неможливості ранку і страждання плоті, де таїться загроза.

Цього сірого звучання пробуджується ніжність, небо нашого серця просяє

глибоко,

Але надії мимоволі звертаються в скорботи, споглядаючи загибель цих крапель на

стеклах.

Тиші ти лепіш первісну пісню і листя повторюєш золоте переказ,

А пустельне серце осягає їх гірко в безвихідній і чорній пентаграмі

страждання.

У серці ті печалі, що в дощі просвітленому, примирена скорбота про

нездійсненному годині.

Для мене в небесах виникає сузір'я, але заважає мені серце споглядати це

щастя.