L'Eremita - Max Gazzè

Salutò aggrappato ad un abbraccio

E le mani, veloci, sulla valigia

Un cartone, ignaro e sorpreso

A chiudere il pane fra i libri

Amico curioso a strisce

Come la camicia svogliata

E gli umori tremendi

Colorati per ogni notte in bianco

L’eremita

È un vuoto scalzo che misura il tempo

L’eremita

Cammina la sua vita da solo

Quando decise di partire

E disse «addio» con volto non vero

E lui cammina piangendo storto

E nulla che rifletta il male

Se non, acque immobili

A specchiare l’urlo del silenzio

Oppure un occhio obliquo

Che guarda e ti sorride male

L’eremita

Un aquilone che volteggia nell’aria

L’eremita

Un urlo che scolpisce l’anima

L’eremita coltiva la sua terra

E mischia il ricordo col fango

E l’uomo guarda il suo vestito

Da tempo irriverente

Rumore raro, di natura dormiente

Che mi strappa la voglia di tornare

Dove una folla di eremiti

Organizza abbracci a vanvera

L’eremita

Che conosco, è una memoria di schiena

Che mi invita a pensare

Che non voglio tornare

Він привітався, обійнявшись

А твої руки, швидко, на валізу

Мультфільм, неусвідомлений і здивований

Щоб закрити хліб між книжками

Смугастий допитливий друг

Як млява сорочка

І жахливі настрої

Кольорові для кожної білої ночі

Відлюдник

Це босоніжна порожнеча, яка вимірює час

Відлюдник

Прогуляй його життя сам

Коли він вирішив піти

І сказав «до побачення» з неправдивим обличчям

І ходить криво плаче

І нічого, що відбиває зло

Якщо ні, негазовані води

Віддзеркалити крик тиші

Або косе око

Хто дивиться і посміхається тобі погано

Відлюдник

Змій, який літає в повітрі

Відлюдник

Крик, який ліпить душу

Відлюдник обробляє свою землю

І змішати пам'ять з брудом

І чоловік дивиться на свою сукню

Довгий час нешанобливий

Рідкісний шум, сплячого характеру

Що змушує мене повернутися

Де юрба пустельників

Організуйте безглузді обійми

Відлюдник

Я знаю, це спогади

Що спонукає до роздумів

Я не хочу повертатися