Au jardin des ombres - Lino

J’me réveille quand la lumière comate

J'étais comme mort à l’aube, à danser sur l’même air comme un automate

On passe d’un jour à l’autre, avec nos sourires jaune-pisse

On jette nos rêves à l’eau cherchant la bonne piste

Allô, ici l’zoo, l’Enfer où pour pleurer les hommes s’isolent

S’enferment, on est des gosses apeurés devant la mort sans camisole

J’plaide la folie, j’me sens comme un explosif sans l’amorce

Faut lire, entre les lignes, faut la mordre, la vie, pas l’effleurer

Loin d’la norme, on a grandi en s’croyant éternels

On n’a plus la morve, au nez, la rue est moins maternelle qu’avant

Les gars morflent, les soldats tombent, personne n'échappe à la règle

À la morgue, j’attends la prochaine étape

À l’arrêt, nos cœurs redémarrent quand un nom manque à l’appel

Et ça laisse des marques, on était potos avant l’rap, les labels

Tous ghettos, superstars auto-proclamées

La gueule dans l'étau, taulards auto-programmés

Même levés tôt, le monde appartient pas aux mecs comme nous

Un jour, la mort met l’véto, la nuit apporte rarement d’bonnes news

C’est triste le son chiale, le piano m’oppresse, mec, le blues a son charme

T’es parti à l'âge du Christ, ou presque

Le sort s’acharne et j’me presse d’exister, rien d’plus logique

Avant qu’le destin casse les branches d’mon arbre généalogique

On dit qu’c’est les meilleurs qui partent, et ceux qui restent souffrent

On s’aime mais, surtout, on l’dit pas, les cœurs restent sourds

Au jardin des ombres, où j’ai perdu ta trace

J’ai dû m’faire une raison, vivre avant d’céder ma place

Au jardin des ombres, des ombres, des ombres

Passe la bouteille que j’lâche une gorgée, sur l’bitume, le ciel crache

Au jardin des ombres, où j’ai perdu ta trace

J’ai dû m’faire une raison, vivre avant d’céder ma place

Au jardin des ombres, des ombres, des ombres

Passe la bouteille que j’lâche une gorgée, sur l’bitume, le ciel crache

Le temps qu’on brûle reviendra pas comme celui qu’on perd dans ces guerres

muettes

On sert d’appât, c’est partout la même merde de la ZAC à La Muette

J’donne une gorgée au béton à ta mémoire

J’me suis forgé au gris des tombes, parfois, mon âme est noire

Sur tous les tons, j’suis dans la baignoire et j’parle à c’mec dans la glace

À s’mettre sous les chicots, y’a rien, la vie est fade, la garce

J’gratte c’qui m’torture au micro, j’ai dû laisser ma trace

Y’a pas d’place pour l’imposture, cinquante mille CD la passe

Pour tout c’qu’on n’a pas fait ici, tout c’qu’on n’a pas dit

Parfait: j’suis loin d’l'être;

au paradis, garde-moi une place, pour mes maux

J’ai plein d’lettres, frère, c’est dead, y’a plus d’couleurs dans la palette

Mec, mes mots glacent le sang

Piano branché, direct live, on s’passe de sample

Sur un billet mauve, j'écris c’message pour qu’il nous survive

Avant d'être vieux et morts, faudra qu’on vive

Faudra qu’on vire à droite, loin du pire

La vie a meilleur goût quand on vibre

On est des convives ici, écoute rien qu’des convicts

Dès qu’on vise le top, le sol nous rattrape

Je règle le solde, le sort ouvre la trappe, et c’est ton cercueil qu’on visse

Le même con d’vice, combien d’serpents à mon enterrement?

Combien attendent qu’on glisse?

Moi, j’suis réel entièrement

Le fils devient père, et j’comprends l’mien un peu plus

Y’a pas d’daron parfait, qui peut l’plus peut l’moins

J’ai des souvenirs agrafés dans l’crâne, à demain

J’peux plus rien sans métronome, j’garde le tempo

Encaisser la défaite, c’est être un homme, ça s’impose

Repose en paix padre, on veille sur la daronne

Pendant qu’les vautours gardent un œil sur moi comme sur la charogne

J’ai des souvenirs dans un coin d’la tête, coffrée, ma chambre forte

On s’reverra peut-être, un jour, si j’passe la porte

Au jardin des ombres, où j’ai perdu ta trace

J’ai dû m’faire une raison, vivre avant d’céder ma place

Au jardin des ombres, des ombres, des ombres

Passe la bouteille que j’lâche une gorgée, sur l’bitume, le ciel crache

Au jardin des ombres, où j’ai perdu ta trace

J’ai dû m’faire une raison, vivre avant d’céder ma place

Au jardin des ombres, des ombres, des ombres

Passe la bouteille que j’lâche une gorgée, sur l’bitume, le ciel crache

Я прокидаюся, коли світло загоряється

Я був як мертвий на світанку, танцюючи під ту саму мелодію, як автомат

Ми переходимо від дня до дня з нашими жовтими посмішками

Ми відкидаємо свої мрії в пошуках правильного шляху

Привіт, це зоопарк, пекло, де чоловіки ізолюються, щоб плакати

Замикайтеся, ми діти, які боїмося смерті без гамівної сорочки

Я визнаю божевілля, відчуваю себе вибухівкою без грунтовки

Треба читати, між рядків, треба гризти його, життя, а не торкатися

Далекі від норми, ми виросли, вважаючи себе вічними

У нас уже соплів, на носі, на вулиці менше материнської, ніж раніше

Хлопці гинуть, солдати падають, ніхто не уникає правила

У морзі чекають наступного кроку

У зупинці наші серця перезавантажуються, коли не вистачає імені

І це залишає сліди, ми були друзями до репу, лейблів

Усі гетто, самопроголошені суперзірки

Обличчя в лещатах, самопрограмовані тюремники

Навіть рано, світ не належить таким нігерам, як ми

Одного дня смерть накладає вето, ніч рідко приносить хороші новини

Сумно, що звук плаче, піаніно мене гнітить, чоловіче, блюз має свою чарівність

Ти пішов у віці Христа, чи майже

Доля невблаганна і я поспішаю існувати, нічого логічного

Поки доля зламала гілки мого родоводу

Кажуть, кращі йдуть, а ті, хто залишається, страждають

Ми любимо один одного, але, перш за все, ми цього не говоримо, серця залишаються глухими

У саду тіней, де я загубив тебе слід

Я повинен був прийняти рішення, жити, перш ніж поступитися місцем

У саду тіні, тіні, тіні

Передай пляшку, що я ковток капаю, на асфальт, небо плює

У саду тіней, де я загубив тебе слід

Я повинен був прийняти рішення, жити, перш ніж поступитися місцем

У саду тіні, тіні, тіні

Передай пляшку, що я ковток капаю, на асфальт, небо плює

Час, який ми спалюємо, не повернеться, як час, який ми даремно витрачаємо на цих війнах

німий

Ми служимо приманкою, скрізь одне і те ж лайно від ZAC до La Muette

Даю ковток бетону в твоїй пам'яті

Я кував себе в сірості могил, часом душа чорна

У всіх тонах я у ванні й розмовляю з цим хлопцем у дзеркалі

Посадити себе під корчі, нема чого, життя м’яке, стерва

Я дряпаю те, що мене мучить на мікрофоні, я повинен був залишити свій слід

Немає місця для фіктивності, п’ятдесят тисяч компакт-дисків за пропуск

За все, що ми тут не зробили, за все, що ми не сказали

Ідеальний: я далекий від цього;

на небі, збережи мені місце для моїх бід

У мене, брате, багато букв, воно мертве, в палітрі більше немає кольорів

Чоловіче, від моїх слів кров холодніє

Піаніно підключено, живий живий ефір, нам не потрібні семпли

На фіолетовому квитку я пишу це повідомлення, щоб воно пережило нас

Перш ніж ми старі й померли, нам доведеться жити

Нам доведеться повернути праворуч, далеко не найгірше

Життя стає смачнішим, коли ти вібруєш

Ми тут гості, не слухаємо нічого, крім каторжників

Як тільки ми націлимося на вершину, земля нас наздоганяє

Я встановлюю баланс, заклинання відкриває двері, і ми закручуємо вашу труну

Той же дурний порок, скільки змій на моєму похороні?

Скільки чекають, коли ми посковзнемося?

Я, я цілком реальний

Син стає батьком, а я свого трохи більше розумію

Немає ідеального дарона, хто може зробити більше, той зробити менше

У мене в черепі скріплені спогади, до завтра

Без метронома я нічого не можу, тримаю темп

Пережити поразку – це бути людиною, це необхідно

Спочивай з миром падре, ми пильнуємо дарон

Поки стерв'ятники стежать за мною, як падаль

У мене в потилиці є спогади, сейф, моє сховище

Одного разу ми можемо побачитися знову, якщо я повз двері

У саду тіней, де я загубив тебе слід

Я повинен був прийняти рішення, жити, перш ніж поступитися місцем

У саду тіні, тіні, тіні

Передай пляшку, що я ковток капаю, на асфальт, небо плює

У саду тіней, де я загубив тебе слід

Я повинен був прийняти рішення, жити, перш ніж поступитися місцем

У саду тіні, тіні, тіні

Передай пляшку, що я ковток капаю, на асфальт, небо плює