More, Elisa, lo stanco poeta - Licia Albanese, Carlo Savina, Джузеппе Верди

More, Elisa, lo stanco poeta

E l’estremo origlier su cui more

È quell’arpa che un tempo l’amore

Insegnava al suo spirto gentil

More pago che pura risplenda

Come quella d’un angiol del cielo;

Giacerà senza frale e uno stello

Fiorirà tra le corde d’april

Dono estremo, per te lo raccogli

Senza insano dolor, senza pianto;

Una lacrima cara soltanto

Solo un vale che gema fedel

Che quest’alma già lascia le care

Feste, i canti le danze, gli amori

Come un’aura che uscendo dai fiori

Odorosa s’effonda nel ciel

Більше, Еліза, втомлена поетеса

Це крайнє вухо, на якому можна померти

Це та арфа, яку колись любили

Він навчив його лагідний дух

Більше я плачу, що чистий блиск

Як ангела з неба;

Буде лежати без фрала і зірки

Зацвіте між струнами квітня

Екстремальний подарунок, ти збираєш його собі

Без шаленого болю, без плачу;

Лише дорога сльоза

Тільки вартий, що стогне вірний

Що ця душа вже покидає дорогих

Вечірки, пісні, танці, кохання

Як аура, що виходить із квітів

Одороса виливається в небо