Les fiancées sont froides - Glaciation

Un Soleil Noir

Et un gouffre infini

L’horreur en étendard

Pour assiéger la nuit

Ni martyr, ni damné

Wanderer en tenue d’apparat

Contemplant le fané

Le temps d’un atone triumvirat

Sur les falaises de marbre

C’est la crasse des années

Portant le ciel et les armes

Jusqu’aux âmes des ainés

A mon cœur t’aboucher, a la nuit décrochée du ciel

Aux ténèbres remâchant les ténèbres, à la mort…

Ni tristesse, ni colère, mais l’ennui

Un cor, cuivre d’or triste, y crache pour lui son fiel

Aux jours noirs abolis, pas prêts de naître encore…

Ni la vie, ni la mort, mais la nuit

Debout au milieu des ruines

Loin du soleil des héroines

Quand il y avait encore une abscisse

Et un reflet, un contraire, six-cent-soixante-six

Pour la noce il ny a plus ni chant ni repas

Le temps a passé des délicieux ébats

Le galop évanoui au son des fusillades

Car les choses mortes ne recommencent pas

Elles s’oublient, se redressent mais plus bas…

Et plus bas encore, un matin se lèvent froides

C’est un festin tragique où les cavaliers reposent

Junkers échevelés en bris de porcelaine

Un tableau de Bosch mêlé de Hölderlin

Soudards ivres et tristes — la hache moins la rose

Dansent débiles et tristes, épuisent leur haleine

Agitant sous la nuit des bouts de crinoline…

Et au bal valsent les destriers morts

Les fiancées fanées devant les corps d’enfants

Leurs yeux fixes, en pendule arreté, les scrutent

Car s’est éteint d’un trait l'ère de la fin' amor

Et les charmes sucrés des amours triomphants

D’un trait éclair encore ont fait place nette au rut

(spoken words of an interview of Marguerite Duras, talking about the year 2000

in 1985)

Aux orages d’acier, à la gloire, répondent le vide

Et le front de fracas déserté pleure le sang des hommes

Il n’y a plus rien, rien d’autre que ta face livide

Et le bruit blanc des frigides pour unique médium

Au-delà du désert, un autre hideux néant

Qui par tes mains délétères affleure partout, béant

A mon coeur t’aboucher, à la nuit décrochée du ciel

Aux ténèbres remâchant les ténèbres, à la mort…

Ma main blanche est posée, cadavre lune d’Umbriel

Sur ton sein crevé et pale comme un remord

A mon coeur t’aboucher, à la nuit décrochée du ciel

Aux ténèbres remâchant les ténèbres, à la mort…

Ni tristesse, ni colère, mais l’ennui

Ni la vie, ni la mort, mais la nuit

Чорне сонце

І нескінченна прірва

Еталон жаху

Осадити ніч

Ні мученик, ні проклятий

Мандрівник у повному вбранні

Споглядаючи вицвіле

Час млявого тріумвірату

На мармурових скелях

Це бруд років

Несуть небо і руки

До душ старших

До серця ти зустрічаєшся, до ночі відчепленої від неба

До темряви, що пережовує темряву, до смерті...

Ні смуток, ні злість, а нудьга

Ріг, мідь із сумного золота, плює туди жовч для нього

До темних днів минулих, ще не готових до народження...

Ні життя, ні смерть, а ніч

Стоять серед руїн

Далеко від сонця героїні

Коли ще був схід

А відображення, навпаки, шістсот шістдесят шість

На весілля більше немає ні пісні, ні трапези

Минув час смачних жартів

Галоп пройшов під звуки пострілів

Тому що мертві речі не починаються знову

Вони забувають один одного, піднімаються, але опускаються...

І ще нижче, одного ранку прокидаюся холодним

Це трагічне свято, де лежать вершники

Юнкерс, скуйовджений у битому порцелі

Картина Босха змішана з Гельдерліном

П'яні і сумні бандити — сокира мінус троянда

Танці німі й сумні, виснажують подих

Розмахуючи шматочками криноліну під ніччю...

А на балу вальсують мертві коні

Наречені в'янули перед тілами дітей

Їхні неподвижні очі, як зупинений маятник, пильно розглядають їх

Бо епоха кінця «любов пройшла».

І солодкі чари тріумфальних кохань

Миттєво знову розчистили дорогу до колії

(слова з інтерв'ю Маргеріт Дюрас, що розповідає про 2000 рік

у 1985 році)

Сталеві бурі, слава, відповідають порожнечі

І безлюдне розбите чоло плаче кров людей

Не залишилося нічого, нічого, крім твого почервонілого обличчя

І білий шум фригідів для підошви середньої

За пустелею ще одне жахливе ніщо

Який твоїми шкідливими руками спливає всюди, зяючи

До серця ти зустрічаєшся, до ночі відчепленої від неба

До темряви, що пережовує темряву, до смерті...

Моя біла рука опущена, мертвий місяць Умбріеля

На твоїх розбитих і блідих грудях, як каяття

До серця ти зустрічаєшся, до ночі відчепленої від неба

До темряви, що пережовує темряву, до смерті...

Ні смуток, ні злість, а нудьга

Ні життя, ні смерть, а ніч