Янки Дотсон - Гарик Сукачёв, Неприкасаемые

Он всегда косолапил, когда ходил,

И как-то странно поводил плечом.

У него было невнятное лицо,

С таким лицом хорошо быть палачом.

Лицо его было как сморщенное яблоко,

Забытое червями в первом снегу.

И сколько не силюсь, но цвет его глаз

Я почему-то вспомнить никак не могу.

Лет 15 назад у него был плащ,

Такой, из болоньи, рублей за 30.

Их продавали на каждом углу.

Их слали за водку нам прибалтийцы.

И у него был портфель крокодиловой кожи,

Но кожа была стопроцентный кожзам.

Что он носил в этом портфеле,

Не знал никто, и не ведал он сам.

Явно портфель был пустой,

Без вопросов, наверняка.

Я вспомнил, как я прозвал его —

«Янки Дотсон», я звал его «Янки Дотсон».

Каждое утро на втором этаже

Я всегда пил кофе и смотрел во двор.

Он проходил в своем сером плаще,

Слегка озираясь, как опытный вор.

И когда он скрывался за кустами, вдоль тропки —

А кустов во дворе у нас было много —

Я всегда говорил себе: «Янки Дотсон,

Я знаю, Чем кончится эта дорога».

Я всегда называл его

Именно так —

Я всегда называл его

«Янки Дотсон», я звал его «Янки Дотсон»

А когда вечерело, и мы с друзьями

П или вино или пели песни,

Он всегда проходил мимо нас

В плаще нараспашку, суров, но весел.

Походка его не была очень твердой,

Но он крепко держал свой портфель под мышкой.

Мы кричали ему: «Выпей с нами, Дотсон».

А он отвечал: «Пошли вы на хуй, мальчишки!»

Именно за это я и прозвал его — «Янки Дотсон».

Я звал его Янки Дотсон.

Він завжди косолапил, коли ходив,

І якось дивно поводив плечем.

У нього було невиразне обличчя,

З таким обличчям добре бути катом.

Обличчя його було як зморщене яблуко,

Забуте хробаками в першому снігу.

І скільки не посилаюсь, але колір його очей

Я чомусь згадати ніяк не можу.

Років 15 тому у нього був плащ,

Такий, з болонії, рублів за 30.

Їх продавали на кожному кутку.

Їх відправляли за горілку нам прибалтійці.

І у ньому був портфель крокодилової шкіри,

Але шкіра була стовідсотковим шкірозамінником.

Що він носив у цьому портфелі,

Не знав ніхто, і не знав він сам.

Явно портфель був порожній,

Без запитань, напевно.

Я згадав, як я прозвали його

«Янкі Дотсон», я кликав його «Янкі Дотсон».

Щоранку на другому поверсі

Я завжди пив каву і дивився у двор.

Він проходив у своєму сірому плащі,

Трохи озираючись, як досвідчений злодій.

І коли він ховався за кущами, вздовж стежки —

А кустів у дворі у нас було багато —

Я завжди казав собі: «Янки Дотсон,

Я знаю, Чим скінчиться ця дорога».

Я завжди називав його

Саме так -

Я завжди називав його

«Янкі Дотсон», я кликав його «Янкі Дотсон»

А коли вечірало, і ми з друзями

Пили вино або співали пісні,

Він завжди проходив повз нас

У плащі навстіж, суворий, але весел.

Хода його не була дуже твердою,

Але він міцно тримав свій портфель під пахвою.

Ми кричали йому: «Випий з нами, Дотсоне».

А він відповідав: «Пішли ви на хуй, хлопчаки!»

Саме за це я і прозвал його—Янки Дотсон.

Я кликав його Янки Дотсон.