Ode To Solitude - Estatic Fear

Wandering restless through the hillside on a cold December day, my solitary

journey guided only by the pilgrims high in the sky.

Fog invades the lands blocking the last rays of the dying sun and a veil of mist and serenity gracefully covers the night.

The shadowy trees of the forest, once imbued with beauty and life now twisted

and eternally frozen by a shroud of snow and ice.

As the glow of the dawning sun vanishes in the witherd sky my eyes wander up through the whispering winds and watch the glare of the stars dilute.

Exposed to the frost of the icy winds my bittered soul still rejoys.

As the howl of the wind enchants me more than the sweetest sounding human voice.

Freed from mens insanity I feel my grief stricken heart still burn bracing my soul through night’s loneliness I sence a glimpse of shelter return.

Burdend with the insight of my loneliness I continue my journey through this

night.

Passed have the times when the glimmer of hope filled my heart with gentle

delight.

All the years that the currents of fortune have planted the seeds of my grief

my eyes have been fooled by the masks of joy, my desperate hopes deceived.

So let us now gather the harvest of the past solitary days.

And bath our peace craving eyes in sin’s magnificent grace.

The night shall pass and a cold morning breeze shall obscure the traces of my pittyful existence.

For not a stone shall mark the place where silence embraced me and guided my cheerful soul into the charm of everlasting solitude.

Неспокійно блукаю схилом пагорба в холодний грудневий день, мій самотній

подорож, яку керують лише паломники високо в небі.

Туман вторгається на землі, блокуючи останні промені вмираючого сонця, а завіса туману й спокою витончено вкриває ніч.

Тіньові дерева лісу, колись наповнені красою, а тепер викривленим життям

і вічно замерзлий покровом снігу й льоду.

Коли сяйво світанкового сонця зникає на зсохлому небі, мої очі блукають угору крізь шепіт вітрів і дивлюся, як розбавляються відблиски зірок.

На морозі крижаних вітрів моя гірка душа все ще радіє.

Як виття вітру зачаровує мене більше, ніж найсолодший людський голос.

Звільнений від чоловічого божевілля, я відчуваю, як моє вбите горем серце все ще горить, підкріплюючи мою душу нічною самотністю, я відчуваю проблиск повернення притулку.

Обтяжений розумінням моєї самотності, я продовжую свою подорож через це

ніч.

Минули часи, коли проблиск надії наповнював моє серце ніжністю

захоплення.

Усі роки, що потоки долі сіяли зерна мого горя

мої очі були обдурені масками радості, мої відчайдушні надії обдурені.

Тож давайте тепер зберемо врожай минулих самотніх днів.

І омийте наші жадібні миру очі величною благодаттю гріха.

Ніч пройде, і холодний ранковий вітерець затьмарить сліди мого жалюгідного існування.

Бо жоден камінь не позначить місця, де тиша обійняла мене і ввела мою веселу душу в чарівність вічної самотності.